Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

– Княгине, настрій в пані Маєрін сьогодні непоганий, скористайтесь цим, – посміхнувся тридцятилітній чоловік у жупані із сірого дорого оксамиту.

Корецька пирхнула про себе: «Хіба знає челядь справжній настрій хазяїв?». Маршалок вів пані на другий поверх, крізь амфіладу кімнат, заставлених дорогими меблями, спинився біля лакованих дверей і показав у їхній бік:

– Удачі, княгине.

Корецька несміливо торкнулась рівної та блискучої, як скло поверхні, провела рукою по важкій металевій ручці і зітхнула. Постукала, і перед нею двері відчинились. Покоївка у білому очіпку присіла в кніксені. Корецька зробила крок вперед і теж вклонилась. Не наважуючись підняти голови, вона прислухалась до звуків – чи є хтось в кімнаті. Нарешті почулись стрімкі кроки:

– Підводьтесь і ходіть за мною.

Анна пішла слідом за жінкою з рівною спиною у червоній сукні з високим стоячим мереживним коміром-ребато. Таким величезним, що за ним не було видно голови власниці. Пані зайшла в іншу залу, якою розливалось пташине щебетання. У клітці біля вікна заливався яскраво-жовтий кенар.

– Я саме годую мою пташку, – жінка взяла у тонкі пальці дольку розрізаного яблука і піднесла до грат. Пернате створіння радісно підстрибнуло на перекладині і стало розгойдуватись, намагаючись схопити солодощі. Господарка усміхалась. «В неї справді довгий ніс. Раніше не помічала, бо ніколи так близько до неї не стояла» – подумала Корецька. Волосся худорлявої і стрункої Урсули було підняте догори – справжню вавилонську башту створювали на голові її руді кучері.

– Бачите, грається! – жінка зиркнула на княгиню карима очима, і кругле підборіддя її розпливлось у посмішці.

– Він один у клітці? – намагалась розпочати розмову княгиня.

– Коли вони в парі, то не співають. Так само і люди. Співають, коли вільні, – жінка в червоному зареготала, засвітивши міцні великі зуби.

– Дуже гарний колір. Такий яскравий… – Корецька, розпитуючи про пташку, спробувала улестити королівську фаворитку.

– Однак неприродній. Кажуть, їх такими створили люди, а не Господь. Перші пташки з’явились в Іспанії. До містечка, де жили мої батьки, їх привозили купці. Я ходила на ринок і спостерігала за ними. Але ми не могли дозволити собі купити їх. Тепер я можу їх придбати, але не можу собі дозволити піти на ринок. У всього є своя ціна.

Урсула витерла руки білим рушником і присіла в кріслі, що стояло неподалік. Навпроти був невисокий стілець.

– Сідайте, княгине.

Але Корецька лишилась стояти. «Не пристало шляхтичці сидіти нижче за королівську коханку» – промайнуло в голові княгині. Урсула ж зробила вигляд, що не помітила обурення Корецької. Вона плеснула в долоні і в кімнату просочилась покоївка.

– Принесіть княгині крісло, – звеліла господарка і втулилась своїми темними очами у гостю. – Я знаю, про що ви будете мене просити. Вас бентежать Ружинські. Але й Корецькі теж не ликом шиті. Може, я грубо кажу, але це правда. Якщо ви вважаєте, що король не знає про ваші наїзди та пограбування, ви помиляєтесь. Він все знає. – Жінка в червоному потягнулась за яблуком саме в ту мить, коли челядниці занесли важке дерев’яне крісло в кімнату. Корецька ж відчувала, що стоїть не у залі королівського палацу, а в крижаній воді в ополонці. Її пальці тремтіли – чи то від обурення, а чи від страху. Урсула дорікала їй, Корецькій! Але будь-який опір може завершитись скандалом і принести її роду ганьбу. Служки поставили крісло і княгиня присіла, тримаючи руки перед собою. Щойно дівчата в очіпках вийшли, Маєрін продовжила:

– Я знаю, що ви забрали землі в представників унії. Король покладає великі сподівання на релігійний мир. Він вірить, що православні і католики нарешті зрозуміють необхідність іти на поступки, аби більше не лилась кров у нашій країні. Ваші дії, княгине, підривають позиції унії.

– Я не впевнена в цьому, моя панна. І більше того, я, знаючи ситуацію зсередини, з нашого русинського боку, можу вам сказати, що унія не приживеться на наших землях. Вибачте, що я так різко кажу, але і ви медом мені не мастили, – вичавила із себе посмішку гостя.

– Я люблю сміливих жінок. І ви смілива. Тому я вас пробачу. Але за Ружинських не турбуйтесь. Скоро мине їхній час, і за п’ять-десять років ви про них не згадаєте, – Урсула відкусила яблуко.

– Це пов’язано з Московією?

Жінка в червоному посміхнулась і схвально кивнула, пережовуючи фрукт.

– Не дивуйтесь, що я знаю. Мій син поїхав на збори королівської армії, – намагалась виправдатись Корецька.