Раїса Плотникова - Марго та сексот

За музеєм – «шанхай». У невеличких одноповерхових будиночках, які вишикувалися вздовж тротуару, людей як бджіл у вулику чи мурашок у мурашнику. Кажуть, там жили, а може, й живуть китайці, та й не тільки китайці…

Біля великих дерев’яних воріт бабусиного двору дівчинка насторожила вуха. Десь далеченько чутно було звуки похоронного маршу. Ксеньці враз стало сумно. Вона зазвичай наповнювалась печаллю під звуки такої музики, але чомусь її тягло саме в тому напрямку магнітом. От і зараз вони з Валькою вже зайшли було в двір, але наближення похоронної вервечки примусило повернутися на вулицю.

Від самісінької Жовтневої площі, тобто зі сторони базару, до них наближалася траурна процесія. Дерев’яні борти «газону» звисали по трьох сторонах машини, і труна стояла – як на долоні. Віко лежало боком впоперек кузова поруч із сосновими вінками, на яких рожевіло кілька паперових квіток. Машина рухалася дуже повільно, а за нею плив людський потік, означений темними шатами… Люди підтримували одне одного, витираючи носовичками заплакані очі. Невеличкий духовий оркестр замовк на якусь мить, бо тромбону, трубі й тарілкам треба було перевести подих так само, як і музикантам.

І тут трапилося те, що з Ксенькою трапляється вкрай рідко, – вона заплакала. Ця мала зірвиголова, яка не плаче покарана – ні з віником у руках, ні з кривавою раною на все коліно, ні після справжньої прочуханки за шкоду, – спочатку намагалася ковтати сльози. Давилася-давилася і раптом захлипала на всю вулицю. Коли процесія порівнялася з ними, Ксенька уже ридала-ридма, розмазуючи патьоки по смаглявому личку обома кулачками. Та стільки жалю й болю було в тому дитячому ревищі, що, дивлячись на дівча, не витримав і Валька… Сльози хоч-не-хоч повисли на його довгих, загнутих догори віях. Малі стояли на тротуарі, а мимо них пропливав «газон» з розчахнутими бортами, пливла сіра труна і в ній воскова фігура покійної жіночки. Змучені нещастям люди озиралися на хлопчика й дівчинку, а ті в один голос ридали ридма з чужого горя…

А може, й не з чужого. Бо ніхто не міг навіть припустити, що ця дивна дівчинка ллє сльози не тільки за покійницею, а й за всіма, кого вже встигла полюбити, проживши всього кілька рочків свого феноменального і неповторного життя. Схоже, Ксенька вперше злякалася смерті. Вона мала дуже-дуже розвинуту уяву, тому страшенно не хотіла домислювати, але домислювала мимовільно у тій труні бабусю, маму, тата, Вальку і навіть себе. А як же боляче бачити найрідніших і себе маленьку померлими, коли ти ще й на світі не жила! Сльози били фонтаном, спливали патьоками з підборіддя на єдину тісну сукенку в дрібненьку квіточку…

І тільки звуки похоронного маршу, який знову перебрав головну роль на себе, заглушили дитяче ревище.

Утомлені своїми дообідніми походеньками і викидом справжнього гейзеру емоцій, зарюмсана дітвора дісталася бабусиного порогу на три дерев’яних східці. Поторохкавши в зачинені знадвору двері, вони зрозуміли, що рідна душа ще й досі стовбичить під гастрономом в черзі за хлібом, який часто привозять із запізненням і дають по два буханця в руки. Хором зітхнувши, діти повсідалися на сірі, вичовгані до гладкого східці, прихилившись одне до одного і не вчулися, як блакитний поїзд сну повіз їх у незвідане.

Вони не бачили, як прийшла додому бабуся Марія, вся така втомлена, але взута в легенькі черевики на невисоких підборах, із ефектним перманентом на русявому волоссі, з ледь підфарбованими вустами. Бабусею її називала тільки Ксенька. Навіть Валька називав цю жінку Марією Павлівною і потайки трохи заздрив своїй подрузі, бо в нього вже не було бабусі, та ще такої славної вчительки початкових класів. У нього був тільки дід Прокіп, якого хотілося б любити, та дід ніяк не міг повернутися з війни і любив свої «заслужонниє» сто грамів…

А в Ксені не було діда. Нещодавно дівчинка взяла з Вальки страшну клятву на крові курки, яку хтось із сусідів рубав за сараєм, і там на дровітні залишилися краплі темно-червоного кольору.

– Намалюй собі хрестика кров’ю на долоні, – сказала Ксенька і миттю зробила те ж самісіньке. – А тепер пристав свою долоню до моєї й розітри.

– А це ще навіщо? Ти хочеш на відьму вивчитися?

– До чого тут відьма? Я з тобою хочу поділитися страшною таємницею, а ти… Теж мені – друг до гроба!

Валька мовчки виконав чудакуватий ритуал і втупився в очі своєї повелительки.

– Учора до нас приходила якась страшенна тітка й кричала, що моя бабуся жила з врагом народа, і всі її діти й онуки враги народа. Уявляєш, це виходить, що і я враг народа? А бабуся Марія двері так широко розчинила, і сказала, що зараз не тридцять сьомий рік і щоб та тітка йшла геть звідси. І знаєш, шо я зробила?