Раїса Плотникова - Марго та сексот

– Ой-йо-йой! Ти мені голову так відірвеш! Що ти робиш?

– Я ж казав тобі, що без гребінця нічого не вийде.

– Нічого ти мені не казав. Ти просто хочеш, щоб я стала лисою.

– Та нічого я не хочу! І заплітати твою мишачу косу – теж. Сама заплітайся!

– От якби ж то уміла, зроду-віку тебе не попросила б…

Вони якусь хвилину сиділи спинами одне до одного і мовчали, але Ксенька такого довгого німування не витримала:

– Не дмися, як пузир на воді, а то лопнеш.

– А ти не лопнеш?

– Ой, Валь, оце ми з тобою тут сидимо і забули, що на нас дивиться Бог. Давай уже не будемо лаятися. Чи ти все ще думаєш, що Бога немає?

– Я сумніваюся… Але той служитель мені сподобався. А тобі?

– Спочатку я злякалася, але коли він так тихо говорив з нами, тоді вже трошки сподобався й мені. А як сказав тій чорній тітці, щоб дала нам по просфирці, то й зовсім… Пішли вже до базару, бо я щось не дуже наїлася. Ти мені хвоста зав’яжи лєнтою та й фсьо…

Абияк загнуздавши дівчачу гривку пожмаканим атласним кісником, Валька повеселішав. І дітвора, взявшись за руки на знак примирення, з надією на пиріжок почимчикували під пильним наглядом Всевишнього до «Чайної», де працювала Ксенчина мама.

Ці діти вже не були вкрай голодними, та й вкрай ситими теж не були. Вони могли загризти голод зеленими абрикосами чи такими ж яблуками, до чорноти замурзатися шовковицями, а ще можна було залізти на чиюсь чужу вишню, знайти там гульку бурштинового кольору, відколупати її руками чи й відгризти зубами від кори й кутуляти в роті тягучий глей, який прилипав до зубів, але вважався мало не делікатесом. Та пиріжок із «Чайної» – то справжнє свято для напівситого дитячого шлунку. І саме сьогодні Ксеніна мамка обіцяла їм таке торжество.

Жарота поволі захоплювала малолюдне о такій порі місто в полон. Чимчикувати чи бігти – так як бігли ще нещодавно – вже не виникало ні потреби, ні бажання, і малеча пленталася, роззираючись на поодиноких перехожих та на одноповерхові будиночки вздовж вулиці Радянської. Ось уже добрели до перукарні. Круті східці з двох боків упиралися в двері із малесенькими віконечками, і звідтіль пахло одеколоном «Шипр». Валька сказав:

– От не люблю я цих східців і тамтешньої тітки Зіни. Вона як наскубе тією ручною машинкою, так у мене цілий день башка болить, наче хто все волосся повисмикував. Вона крім «чолочки» нічого стригти до пуття не вміє. Я її просив, щоб під «бокс», як дядю Васю, а вона – «чолочку»…

– Та ти хіба не знаєш, що дядя Вася – хахаль тітки Зіни? А ще він ножиці гострить, то вона його тільки під «бокс» і стриже.

– Та про те, що він ножиці й ножі точить, усе місто знає, а от про те, що хахаль… Слухай, а ти така мала, майже на два роки менша за мене, і вже знаєш. Звідки?

– І не на два роки я менша, а на півтора… Та я вчора, коли ти пішов спати, з мамкою і тіткою Майкою на лавці сиділа-сиділа… Та там і заснула, але чула все, що вони говорили.

– А ми з Валеркою знову пів ночі не спали, – сумно видихнув Валька і замовк.

Ксенька теж зітхнула з дорослим розумінням і нічого не спитала у свого товариша. Вона знала про біду, яка не дає спати усій сусідській родині. Є у Вальки і його старшого брата Валєрки дід. Звати його Прокопом. Так от той дід Прокіп досі не повернувся з війни. Тобто – він уже більше п’ятнадцяти років удома, а думає, що на війні. Після Європи він ще й в Азії повоював з японцями. Кажуть, його там в «загранотрядовці» упекли. А після Перемоги він залишився на «зверхсрочну» – чомусь не поспішав додому. І тепер п’є той дід по-чорному. А ще кажуть люди, що повернувся з бійні – як з налигача зірвався. Був дід як дід, а став чортом. І живе той чорт у одній «жилкопівській» квартирі з родиною свого сина, бо баба, його вірна дружина, від того хронічного життя на війні пішла на гілляку – повісилася. Кажуть, перед тим дала дідові в руки сокиру, лягла на долівку й сказала: «Рубай! Більше не можу». Він її ногою штурхонув і пішов з хати. А вона – на гілляку, прямо в дворі – далі ноги не донесли. А дід вікує, і вночі, коли потомлена родина спить, він хлопцям влаштовує передову.

– Ану подйом, сукіни дєті! Встать, я сказав! – горлав він посеред ночі, стоячи у спідньому на дверях кімнати.

Валька схоплювався з ліжка, розштовхував брата, який зазвичай міцніше тримався сну, і вони ставали по стійці «струнко», сподіваючись якнайшвидше прорватися повз «загранотряд», тобто повз діда, до кімнати, у якій спали батько з мамою. Та дід стояв намертво, як сам казав, до останнього патрона, і гаркав: