Раїса Плотникова - Марго та сексот

– Вперьод! За Родіну, за Сталина! Ложись, ложись! І ползком, ползком…

За мить він уже й сам падав на підлогу і повз, важко сопучи поряд хлопців, збиваючи жужмом домоткану смугасту ряднину… Той із братів, хто опинявся скраю, плазував до дверей і щосили летів до батьків, щоб вони утихомирили діда. Та частіше утихомирення оберталося на стократ гучніший рейвах, який закінчувався насильницьким актом: діда зв’язували і тягли в сіни на стару зачовгану москвичку. Там він ще якийсь час гнув триповерхові словосполучення, проклинаючи фріців, а потім затихав і спав мертвецьким сном до обіду наступного дня.

Кілька хвилин малі йшли мовчки. Невеселі думки іноді печуть і дитячі голови. Та все ж від сміху до сліз – чи навпаки – відстань у дитинстві значно коротша. І, дійшовши до знаменитої аптеки на розі Радянської та Леніна, вони пригальмували. От хто в місті не знає, що ту аптеку засновано з наказу самого Петра I, той не знає нічого, бо навіть Ксенька у свої шість рочків про те знає достеменно. Як не знати, коли в тій аптеці працює горбата, але дуже грамотна тьотя, а головною там – Белла Борисівна. І коли вони з Валькою йдуть по порошок від якоїсь чергової напасті, то, попри постійне велелюддя, устигають дізнатися щось цікавеньке. А ще вони знають, що всі трав’яні чаї тут із Берозоточі… Але зараз їм не до чаю, бо перед очима пиріжки з вишнями, які випікають у «Чайній», де працює Ксенина мамка. А «Чайна» якраз навпроти аптеки – теж на розі тих самісіньких вулиць, і в колоритному закладі ніколи не буває безлюдно, бо там продають не тільки пиріжки…

Пузата діжка стоїть впритул до високого рундука і чекає, коли хтось почне накачувати штуковиною, схожою на насос, пиво на розлив. Іноді це робить сама мамка, та частіше, щоб прискорити процес, хтось із відвідувачів займається сумнівним видом спорту. От і сьогодні, щойно дітвора переступила поріг «Чайної», у очі кинувся дядечко, який підкачував подачу пива. А Ксенина мамка розливала питво в пузаті скляні келихи, даючи осісти шумовинню, щоб її ніхто не лаяв за торгівлю піною.

– Мам, – крикнула Ксенька мало не з порога, – ми по пиріжки! Уже напекли?

Матінка, яку звали Олею, поглянула на донечку, усміхаючись самими очима, – так уміла тільки вона – і мовчки кивнула головою на знак того, що пиріжки таки напекли.

Наша парочка рушила до рундука поміж ще не дуже чисельного чоловічого гурту. Як правило, завсідниками цього закладу були переважно таки чоловіки. Безногий чолов’яга, зодягнений у вигорілу гімнастерку, сидів на дощечці з роликами-підшипниками замість коліс, а поруч нього на підлозі лежали дві дерев’янки з петлями для рук. Біля діжки управлявся вусань, не знімаючи плетеного кошика з плеча, що свідчило про його дрібноміщанську вдачу. Чоловіки перегукувалися.

– Ти мені, браток, великий бокал візьмеш чи такий собі, аби відчепитися? У вас там у селі таки хоч дрібку легше. Харч свій і дах на головою, – гукнув безногий.

– Еге ж… У нас і в ліс дров не треба везти. Тільки за дармодень треба спину гнути. А дівчата як співають: ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні. Їм абищо співати… А ти сам живеш?

– Та не сам… У матері живу. Вона мене за дитину тримає, нікуди не відпускає. Каже, що зараз інваліди кудись зникають. Ходить за мною слідком – малим був – так не ходила. А це бігає то у воєнкомат, то у соцбес, то у райком… Хоче мені мотоколяску-інвалідку вибити. Отоді я заживу. Може, підробляти стану, і тоді вже я тобі куплю пива, а отих малих, Ксеньку і Вальку, на своїй колясці покатаю… Правда ж, малеча?

Валька і Ксенька перезирнулися і прудко прошмигнули до мамки за пиріжками. Вони вже не вперше бачать тут безногого і знають його круту вдачу, яка прокидається вже після третього хмільного келиха. А як ще хтось хлюпне в те пійло грамів сто «Московської», то як по вуху хто чоловіка вдарить. Ну точнісінько тобі дід Прокіп, тільки без ніг.

Дядько діждався, коли мамка долила в келихи пива до самісінького краю, і, не знімаючи кошика з плеча, нахилився до колишнього фронтовика. Той обтер губи сірою долонею, крякнув, смикнувши шиєю, наче гусак, й, обережно взявши обома долонями скляну посудину, припав жадібним ротом до питва. Він ковтав, не відриваючись ні на мить – без передиху. Здавалося, що поспішає; бува дядько передумає і забере недопите. А дядько нарешті спроквола поставив свого кошика на дрібні, зачовгані чоботами кахлі підлоги, притис його поміж своїх стоптаних черевиків і поволі умочив вуса в тонку смужечку пивної піни. Він ковтав напій так, наче то було не пиво, а живильна волога, божественний нектар…