Раїса Плотникова - Марго та сексот

Безногий допив, витер рукавом гімнастерки губи, помацав пальцями єдину жовту медаль, ніби пересвідчився, що вона нікуди не ділася, і подивився на дядька безгрішним поглядом, навіть не зминувши. Він відкрив уже рота, намірившись щось сказати, але безтурботне гудіння, наче у вулику, ще не розбурханої «Чайної», обірвалося гучним командирським баритоном високого чоловіка, який увірвався в товариський простір.

– Так, товариші, похмелятися будете в свій законний вихідний день, а зараз без шуму й гаму вперед на трудовий подвиг!

– Хто це? – тільки й встиг запитати дядько, не допивши свого пива і викотивши здивовані очиська на лоба.

– Та хто-хто… Це велика шишка із райкому партії. Тільки вирядився, ба, як! Під колгоспника… Зазвичай у костюмчику на два ґудзика, а тут… – сказав інвалід і тепер уже заблимав очима, бо всі сподівання на другий келих пива корова язиком злизала.

Керівник, одягнутий у кирзові чоботи, з куфайкою через плече, яка у таку спеку тільки муляла людям очі, а хазяїну руку, стояв на дверях твердинею. Із-за його спини по обидві сторони випурхували міліціонери і культурно, не в шию, почали виводити із пивної зали бажаючих чи то причаститися, чи похмелитися. Їх саджали в легендарний «воронок», наче якихось порушників правопорядку, що викликало шквал запитань і нарікань.

– Що це за безпридєл? Куди ви нас забираєте? – запротестував дядько з кошиком, коли і його взяли під білі ручки. – Мені сьогодні ще на роботу треба, я ж сторожем у Вільшанці працюю.

– Не переживайте. У кожного буде справка, що такий-то працював у колгоспі «Перемога» на сільгоспроботах. Пива вам не обіцяю, а куліш тітка Саня на бригаді уже варить, – діловито розпоряджався партійний керівник. – Ми ж якраз у ваш колгосп їдемо, тільки не у Вільшанку, а далі…

– І який це – мій колгосп? Немає у мене колгоспу, їй-бо, немає. То я в колгоспі є, а його в мене немає.

– Поговори мені… То й твій Бог не виручить. Ти повинен колгосп любити більше, ніж свого Бога. І колгоспників…

– Таке скажете… Любити Бога набагато ліпше, ніж людину. Бог такий, яким ми його уявляємо, а людина така, як є, й іншою бути не може.

– Хлопці, ведіть вже цього боголюба до гурту! – спересердя гаркнув партієць до міліціонерів.

І тут, не зважаючи на перелякані очі мамки Олі, із-за прилавка горошиною викотилася Ксенька з пиріжком у руці. Дівчинка беззастережно постала перед чиновником і заявила:

– А чого це ви тут командуєте? Тут моя мама головна!

– Ха-ха… Що це за пуцьвірінок? І що він тут робить?

– Ви що, не бачите? Я тут пиріжок їм. І ніякий я не пуцьвірінок – я дівчинка, і звати мене Ксеня. А ще я онука своєї бабусі, а вона каже, що гострити зуби на чуже – гріх. А ви гострите… От!

Ксенчина мама стояла, схопившись за пивний насос, ні жива ні мертва. Безногий, затуливши обома руками рота, беззвучно реготав. Дядько з кошиком поміж ніг і недопитим келихом пива у лівій руці хрестився правицею. А працівник райкому махав головою, як загнузданий кінь…

– А там уже – як оселедців, – розрядив ситуацію міліціонер, який зайшов з вулиці до «Чайної». – Ми з вами не поїдемо, бо сісти нікуди.

– Пофортунило сьогодні товаришу колгоспнику, – сказав райкомівець. – Будемо рушати. Вас допоки назбираєш, так і сонце з гори покотиться.

Діти прожогом вискочили з «Чайної», побачили «воронок» і вклякли, тримаючись за руки. Вони помітили за заґратованим віконцем чоловіче обличчя, і те обличчя кривило гримасу і підморгувало їм, але від того весело зовсім не було.

Коли повернулися в приміщення, усі обернули голови до Ксеньки. Дядько з кошиком купив малій ще одного пиріжка з вишнями за п’ять копійок. Той пиріжок вони з Валькою розломили навпіл і, вже йдучи до бабусі Марії, яка жила на вулиці Леніна поруч із воєнкоматом, жували не поспіхом.

– А тобі було страшно розмовляти з тим дядьком у чоботях? – запитав Валька.

– Та трохи… Але страшніше було, коли на мене дивилися чиїсь очі з «воронка», – пересмикнула худими плечима Ксенька.

Музей, поруч якого фігурували дві кам’яні «баби» й пушка на постаменті, проминули без надії потрапити всередину, бо грошей у малечі не було. Вряди-годи їм випадало натрапити на порожню скляну пляшку, але нещодавно відкритий прийом склотари був аж десь далеко по вулиці Радянській, і туди можна було ходити тільки з дорослими. Та стратегічний план збагачення Ксенька й Валька уже розробили і ховали за сараєм під лопухами знайдену тару, щоб колись таки вирушити без благословення дорослих в похід і одним махом розбагатіти.