Раїса Плотникова - Марго та сексот

– Здогадуюся… Я ж якраз учора в тебе свою нову рогатку забув.

– А ти не дурний, Валь! Ну не такий розумний, як я, але ж…

– А чим ти пуляла? І куди поцілила?

– Та не туди, куди цілила, бо я ж не навчилася ще так, як ти, та головне, що не промазала. А пульнула я іржавою гайкою. І летіла та тітка, як камінь у воду, тримаючись за своє широченне сідало. Тільки бабуся мене потім в куток поставила…

А тепер Ксенька й Валька спали на порозі в чудернацьких позах, а жінка обережно обминала їх, щоб бува не розбудити. Ну нехай собі посплять, допоки вона впорається з обідом, бо ці нескінченні черги то за цукром, то за хлібом забирають стільки часу, що можна було б гори звергати. Вона навіть ватянку підмостила дітям під спини, щоб їм зручніше було мандрувати у своїх малечих снах. Може, вони якраз там літають високо-високо… Бо хто ж не знає, що саме діти найбільше літають у снах?

Розбудив малих уже запах бабусиного борщу. Щоправда, ядучий запах, який ішов від керогазу, трохи його перебивав, але то таке – без того борщу не звариш. А страва таки була фантастичною, бо вже й молодої картоплі знайома тітка з Плютенців нарила для вчительки, і капусти свіжої та кропу бабуся в перекупок прикупила, тільки буряк і морква були з ями, яку у дворі називали «погрібом».

Прямо посеред двору жила-була глибока яма, у ній стояла драбина на сім щаблів і кілька дерев’яних діжок із засолами на самісінькому дні, праворуч – пічурка з картоплею, буряком, морквою, капустою. Ксенька туди зазирала, коли хтось із родичів лазив по овочі, їй здавалося, що та яма нескінченна і там є дорога на той світ. Ну, може, як у казці про Котигорошка. Льох манив Ксеньку, але страх не пускав далі дерев’яного зрубу. Навіть коли туди спускалася бабуся чи мама, дівчинці здавалося, що вони йдуть в іншу країну і можуть не повернутися звідти. Тоді вона ставала край обрамлення і весь час озивалася:

– Мам, а там дуже темно? Може, тобі ліхтарик треба?

– Темно, але не дуже… То восени треба ліхтарик, – мамин голос звучав загадково: приглушено і так, ніби мамі хтось заважає розмовляти.

Це лякало.

– А там немає ніякої великої дірки? – питала Ксеня.

– Якої ще дірки? Ну, пічурки є для картоплі…

– Та ні… Великої дірки, у яку б людина пролізла?

– Немає тут нічого такого, дитино. Я вже сто разів тобі казала, – заспокоювала мама.

Але Ксеня все ж боялася і ледве витримувала ту муку, допоки рідні руки не подавали їй із льоху чи то торбинку з картоплею, чи то миску з солоними огірками, і мама нарешті поверталася у цей світ остаточно. Коли дерев’яна ляда лягала на згадану живу яму і провалля вже не дивилося на дівчинку чорним оком, не дихало своїм сирим подихом прямо в обличчя, мала зітхала з полегшенням.

Далі піде мова про борщ і його поїдання. Біля східців під самісіньким єдиним вікном, яке виходило у двір, бо два інших – прямо на вулицю Леніна, стояв сірий стіл і вузенька лава. Бабуся стелила на той стіл трояндову клейонку і ставила на всяку трояндочку по мисці, із якої парував і пах звичайнісінький, але неперевершений червонястий борщ. До борщу вона давала або пір цибулі, або по пекучому зубку часнику, посеред столу ставила химерну скляну солянку в формі пеньочка з грибом. Допоки діти ходили мити руки прямо до так званої колонки, яка вгрузла в землю мало не по самого носа десь біля воріт, їх переслідував аромат страви. Ксенька навіть за ворота вибігала; а чи чути запах їхнього борщу на вулиці Леніна. І якщо хтось із перехожих, повівши кирпою в бік їхнього двору, казав:

– О, тут десь борщ варять!

– Це у нас. Уже зварили! – з радістю й гордістю повідомляла дівчинка й летіла кулею за стіл.

Їли вони повільно, і, не дай боже, було сьорбати. Бабуся Марія вчила їх їсти культурно. Коли в тарілці лишалося реберце, завжди – одне-однісіньке, його можна було взяти за кісточку двома пальцями, але після трапези треба було знову бігти до води й ретельно мити руки. Якщо бабуся кудись відволікалася, Ксенька й Валька, стрельнувши одне в одного лукавими очима, наввипередки висьорбували борщ так, що чутно було й на хіднику вулиці Леніна. Але вони вже точно знали, що так можна їсти тільки удвох, а при людях – ні-ні… Бо є таке слово «естетика», і бабуся його просто обожнює. Сусіди позаочі недарма називають її буржуйкою, але то таке… Вони її чи то поважають, чи бояться, а Ксенька любить страшенно, бо бабуся, як і мама, читає їй казки. А без казок жити так сумно, так сумно… Краще слухати найсумнішу казку й плакати, ніж жити без казок.