Раїса Плотникова - Марго та сексот

Ксенька й Валька влетіли в кособокий сарайчик, склепаний із трухлявих дощок, і кинулися до старих дореволюційних жорен, які уже терли зернину за зерниною на борошно. Дід Прокіп мовчки крутив верхній камінь спеціальним пристроєм, а нижній стояв непорушно і в жолобок сипалася ледь сірувата субстанція, яку важко було назвати борошном.

Мішок із зерном стояв обабіч жорен. Ксенька взяла одну зернинку, спробувала її на зуб.

– Тьху! Несмачно. І як із такого млинці печуть?!

– Із такого млинці не печуть, – буркнув дід. – За третім разом мука стане білою, і з того вже можна буде пекти млинці.

– А як ви думаєте, зернині боляче, коли її розжовують жорна?

Валька і дід перезирнулися, але відповіді на таке каверзне питання ні в малого, ні в старого не знайшлося. Ксенька важко зітхнула і, втративши інтерес до одноманітного процесу, пішла додому. Це її товариш міг годинами дивитися на тертя каменю об камінь, на жолобок, із якого сипалося розтерте зерно – так народжувалося борошно. А дівчинці стало сумно, бо все очевидне ніколи не вдовольняло допитливої натури, і її найважливіші питання часто лишалися без відповіді.

За порогом рідного дому чекав справжній ґвалт, бо там – мало не в прямому значенні слова – на голову Ксеньці впали гості. Найнесподіванішим був маленький хлопчик Вася, якого треба було похрестити в тутешній церкві. Вася був зовсім малим і не вмів ходити, він весь час плакав. Це страшенно дратувало дівчину і вона вже знову хотіла втекти в сарай до діда Прокопа, навіть згодна була дотемна стовбичити під тими жорнами, які так подобалися Вальці, аби тільки не чути це ревище. Та мама й тітка Галя, мамка того крикливого Васі, настирно підштовхували її до малого крикуна й наперебій торохтіли:

– Та пограйся ти з дитиною! – шепотіла мама на вухо.

– Поіграйся! Он хороший мальчік, – запевняла Ксеньку тітка.

Нічого хорошого у цій переляканій невеликій людинці Ксенька не бачила. Чорняве, куце, крикливе дитинча, мабуть, ще й гратися не вміє. Ні, ну що хорошого ці дорослі побачили в тому, що Вася кричить на всю Плєханова? Чесно? Ксеньці, окрім того, що тріснути малого по голові алюмінієвим кухлем, нічого не хотілося. Може, вона погана дівчинка, але ж правдива. І якщо терпить оцих родичів, то тільки заради мами. Отак сідає на малюсінький стільчик у кутку, наче покарана, і затуляє вуха вказівними пальцями. Цікаво, невже у тому місті, де живуть ці родичі, немає жодної церкви, щоб їхати з крикуном на край світу тільки для того, щоб його охрестили?

Дядько Сашко і тітка Галя розмовляли російською, але не зовсім такою, яку Ксенька чула повсякчас довкола себе. Це була російська мова з акцентом. Особливо чудно було дівчинці, коли дядько сказав:

– Девчьонка, ти зачєм строил такую страшную рожицу? Вася пугаєтся.

– І як ви тільки в школі училися? Ось я ще не знаю, у яку школу мене батьки віддадуть – руську чи українську, але точно знаю, що девчьонка – це вона, а не він, – прошипіла з притиском.

Потім було гучне застілля із самогоном, який розливали у «гранчаки» й «полустаканчики», закушували квашеними торішніми огірками і картоплею із засмажкою. А пізніше причащали усіх сусідів розкотистими піснями, яких Ксенька раніше не чула. І що дивно, батько теж співав і не гикав, не гальмував – ну ніби зцілення від контузії з ним нарешті трапилося.

Спала тієї ночі Ксеня без маминої казки на двох стільцях, засланих ватянкою, бо її ліжечко окупував крикливий Вася. Ні, проти такого спання дівчинка нічого не мала, адже всілякі переміни місця дислокації їй були до душі, та й у хаті ж – не надворі й за шию не капле. Але вже перед ранком вона таки звалилася з імпровізованого ложа, яке роз’їхалося врізнобіч, і з переляку, не збагнувши, де опинилася, загорлала не гірш Васі:

– Ма-а-а!!! Мамочко, де ти?

Сиділа під стільцями з ватянкою на голові, а здавалося, що опинилася саме у дворовому погребі, у тій страшній ямі, з якої починається довга й лячна дорога на той світ. А Ксенька хоч і обожнює мандри, та до таких ще зовсім не готова – вона їх тільки уявляє, і на тій уявній картинці багато зловісних кольорів. У кожної людини є свої страхи, і ті страхи розпорошуються часом і досвідом, а буває – тримають все життя, як собаку на прив’язі. А у Ксеньки досвіду було – як кіт наплакав. І як тут не загорлати!

– Тихо-тихо, дитинко! Не кричи. Ти вдома… І всі ми тут… – зашепотіла мама, скидаючи ватянку з дитячої голови.

І оте фатальне «всі ми тут» постало в уяві малої дійсним вироком.