Раїса Плотникова - Марго та сексот

Наступного дня справжня літня жарота повернулася в містечко. Слабкий, але вже з нормальною температурою Валька сидів на ґанку з величезним куснем білого хліба, густо змащеного торішнім малиновим варенням, яке мама дістала з льоху на честь синової хвороби. Поруч нього примостилася Ксенька з гумовою лялькою у руці, вона намагалася не дивитися на смакоту, і саме те, що вона весь час зирила тільки вбік, видавало її очевидне бажання.

– На – відкуси! Тільки з іншого боку, бо в мене ж мікроби, – сказав хлопчик і повернув хліб з варенням непочатим краєм до Ксеньки.

– А я тобі завтра дам відкусити зі смальцем. Мамка казала, що топитиме здір, бо наші гості скоро уші нам поод’їдають. Валь, а це Гора тебе вилікував чи дід Прокіп?

– Обидва… Вони ж мене лікували по черзі.

Малі сиділи й жували смачнючий хліб, сонечко припікало, птаство вищебечувало, старші всі розбіглися у справах… І так хороше було у тому маленькому дворі на вулиці Плєханова, колишній Малодворянській, що Вальці хотілося зупинити час і вже не рости далі, щоб не ставати дорослим, не поринати у колотнечу повнолітнього життя й не вирішувати ті проблеми, які весь час постають між батьком і мамкою, доводячи їх до репету. Він розумів, що так не буває, але ж так хотілося чуда. Та він ще не знав, що найбільше чудо – це вволити людські бажання, бо вони невичерпні. Хоча часто буває так, що найбажаніше в житті згодом стає найбільшим тягарем і людина ладна позбутися колись бажаного, але не знає як.

Час летів, а Ксенчині родичі ніяк не їхали на береги своєї Ками. Одного суботнього вечора, тікаючи від лементу Васі й чергової «військової операції» підпилого діда Прокопа, парочка таки почалапала на «кіровську» площу. Із собору, який уже не був собором, а чимось схожим на клуб, лунала музика. Містянам, виявляється, вряди-годи вкрай необхідно потанцювати, і вони останнім часом кожної суботи поспішають до церкви, щоб вдовольнити свої нагальні бажання. І якщо хтось думає, що тут вийшла якась помилка, бо хто ж ходить на танцюльки в православну церкву, то нічого подібного. Це запопадлива радянська влада так щиросердно подбала про культурні забаганки спраглих до всього незбагненного людей. Забравши церкву й свята во славу Господа, треба було негайно заповнити створену нішу.

Легко прошмигнувши між пар, що кружляли під звуки духового оркестру, і суворої тіточки білетерки вглиб приміщення, Ксенька і Валька задерли голови на бачені вже фрески. Подекуди лики святих були завішені плакатами й лозунгами, але все ж прозирали печальними очима на танці з височини свого загадкового буття. Під час передиху оркестру, коли можна було почути одне одного, Ксенька сказала:

– Валь, як ти думаєш, а він нас бачить? – і кивнула на очі святого Петра, які дивилися поверх плаката «Во имя коммунизма».

Валька не знав, що відповісти й аж зрадів, коли духовий оркестр заграв популярний вальс «На сопках Маньчжурії». Та його радість враз погасла, коли вони, зачепивши жіночу пару, а таких було значно більше, наблизилися до самісінького оркестру. Згадалося, що саме звідсіль, із-за олтаря, тоді вийшов батюшка, який одягнув свою митру на його дитячу голову. Та смуток обірвали гучні звуки казна-якої іншої музики. Вона безцеремонно вскочила звідкілясь і вмить змішалася із звуками вальсу, утворюючи дику какофонію. Схопившись за руки, ошелешені діти перезирнулися, навіть не намагаючись заговорити, і вилетіли надвір.

Площею Кірова марширував духовий оркестр військової частини. Бравурний марш розлітався довкруги, наче буревій, звісно, вриваючись у всі вікна й двері наближених будівель. Духові оркестри, ніби змагалися, утворюючи справжнісінький дикий тарарам, та той, під звуки якого кружляли пари в колишній церкві, програвав доблесним воякам. Діти завмерли – стояли як вкопані, затуливши вуха руками, й дивилися на військових, а ті марширували майданом, не випускаючи з рук величезні труби й барабани, валторни й сріблисті тарілки. У малих головах дзвеніло й бахкало, рота не варто було відкривати або, навпаки – можна було горлати які завгодно неподобства, бо того, певна річ, ніхто б не почув. Відтоді любов до духових оркестрів у обох наших героїв, не встигнувши прокинутися, почила.

Наступного дня не з доброго дива Ксенька так настирно переконувала Вальку негайно записатися до бібліотеки, що він не витримав дівчачої заповзятливості – піддався. До рішучих дій спонукало ще й те, що в домі книжок було з десяток, не більше, і деякі з них не дались на прочитання, бо там було занадто багато літер і зовсім не було малюнків. До знайомої вулиці Луначарського – рукою подати, а саме на цій вулиці на будинку з підвалом друзяки колись бачили вивіску з багатьма літерами, і по складах хором прочитали найвиразніше слово «бібліотека».