Раїса Плотникова - Марго та сексот

А от з Валькою трапилося щось незрозуміле. Він несміливо поглядав на бібліотекарку, якій уже перебрало за сорок років, і бачив, що вона не схожа на красуню – маленького зросту, трохи кривобока, блідошкіра аж до зеленявості, зазвичай, навіть у літню спеку, закутана в теплий шарф, – а він дивився б на неї й дивився. Як не побачить її день, то такий смуток у грудях носить, що під вечір уже аж плакати хочеться. Сидить і уявляє жіночі доглянуті руки з невеличкими нігтиками, витягнуті вперед вуста, які вона час від часу підфарбовує помадою, зазираючи у малюсіньке квадратне люстерко, і очі… От очі в неї були просто таки незабутні – великі, темно-карі з важкуватими повіками. Хлопчик часто норовив прослизнути мимо Ксенчиного вікна невидимкою, щоб побігти в бібліотеку самому. Сідав за останній стіл, розкривав книжку, читав… Але нічого з прочитаного не пам’ятав, раз по раз повертався до тексту, перечитував… І не затямивши жодного речення, шукав очима Раїсу Миколаївну. Вона ловила той погляд і, якщо була вільна, підходила до хлопчика, сідала поряд, а Валька починав читати стишеним голосом казку чи оповідання, то й повістину… І тепер вже з легкістю занурювався в текст, плив потоком подій разом із героями твору. Він читав для себе, але ще більше – для бібліотекарки. І коли вона клала на його рудочубу голову свої чарівні пальці, серце хлопця так бабахкало в грудях, що треба було приховати той звук долонями – ніби впіймати, щоб не вискочив.

Одного разу він повернувся з бібліотеки світлячком з блискучими очима. У дворі на лаві сиділи Ксенька з мамою та тіткою Майкою і навдивовижу тверезий дід Прокіп, який підізвав хлопця помахом вказівного пальця.

– Де ж це ти, онучку, без своєї подружки час гаєш? Ксенька, бач, свого жениха вже зачекалася.

– Який я їй жених? Сусіди ми… А був я у бібліотеці.

– І чого ти там не бачив? – буркнула тітка Майка. – Ото як привикнеш ті книжки читати, то не буде з тебе ніякого толку. І тобі не стидно цілими днями сидіти за тими книжками?

– Ти, Майко, помовчи! Із тебе самої діла – як мокре горить. А ти, Валь, її не дуже слухай, і це непогано, що ти книжки любиш, але ж Раїса Миколаївна старувата для тебе. У пасії не годиться…

– Нічого вона не старувата, – ринули з Вальки слова, наче потік води з ринви у зливу. – Вона, вона… От виросту і одружуся на ній, щоб ви знали!

Вихлюпавши все одним реченням, він рвонув у будинок і, впавши на застелену покривалом і ажурною накидкою постіль, заридав ридма… Він не знав і навіть не здогадувався, бо своє горе затопило ввесь світ, що десь за сараєм, біля лопухів із скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крізь сльози:

– А в дитинстві, коли ще й рикати не вмів, казав: «Я за тебе молду кому хочеш наб’ю».

Відтоді вони вже не мандрували містом в парі. Навіть на руйнацію Свято-Троїцького храму ходили дивитися нарізно. Хоча там після танцхолу було ще й складське приміщення для меблів, люди вперто називали будівлю Троїцькою церквою.

Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаєвській дивізії водієм тягача. Й однієї п’ятниці прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчі. Тупо й безцільно тинявся двором як немічний. А тут якраз Марія Павлівна до своїх прийшла.

– Що з вами, Миколо, коїться? На вас лиця немає, – спитала вона, звертаючись на «ви», бо мала таку культуру спілкування, що до всіх людей, окрім найближчих, тільки так і зверталася.

– Та бі-біда в мене, – заїкнувся чоловік. – Завтра будуть тягачами церкву валять. А я ж не могу… Мамка, хоч і пішла в петлю, але в Бога вірила й наказувала мені вірити. Я мамку любив… Це батю я можу в куль скрутити, а мамку любив.

– Та то дійсно біда… Хіба я не знала вашої матері? Знала ще й як. Вона ж у ту церкву ходила, і вашого Вальку там хрестили. Вам теж велено поганську справу чинити?

– Та вже розпоряженіє дали… Щоб два тягача було напоготові.

– Прости мене Господи, але я вам дам пораду, а ви вже самі вирішуйте, – говорячи, Ксенчина бабуся, озирнулася довкола й перехрестилася пучкою правиці. – Якщо можете, проберіться на територію військової частини і зламайте свого тягача. Відкрутіть якусь детальку… Не треба на душу гріх брати. Ваша мати звідтіль благословить свою дитину і захистить…

– А це ви харошо придумали! – аж зрадів Вальчин батько. – От спасіба!

Він враз ожив, заметушився… Та аж до заходу сонця так і тинявся двором, не йшов вечеряти, коли його кликали. А вже пізно ввечері зник кудись надовго. Ніхто не чув і не бачив, коли він повернувся додому, окрім його благовірної.