Раїса Плотникова - Марго та сексот

А назавтра, суботнього досвітнього ранку місто струсонув вибух. Та такої сили, що в чотириповерховому будинку на «кіровській» площі з боку церкви з брязкотом посипалися стекла з вікон і шпінгалети на балконах повідкривалися. Люди в спідньому повибігали з квартир й остовпіли. Пелехи пилюки сягали неба. Ніхто нічого не второпав. Коли порохня трохи уляглася, вималювалася церква, під яку закладали вибухівку. Сіра й мовчазна, вона стояла непорушно. І точно століттями ще була б, якби не більшовики зі своїм войовничим атеїзмом. Ці уславлені руйначі налетіли на споруду, як звірі на здобич. Усі методи годилися – і вже за годину після вибуху потужний арттягач роздовбував своїми залізними гусеницями асфальт біля храму. Накинули троси петлею довкруги будівлі, наче задушити збиралися, тягач з розгону рвонув, та за мить забуксував. Тоді із військової частини пригнали ще одного такого ж монстра, він став на якір, а інший лебідкою тягнув троси. Бац!!! Усе обірвалося нитками, а церква як стояла, так і стоїть в сірих хмарах пилу. Обабіч ганяла туди-сюди ватага ущерть знервованих виконкомівців, партійці розмахували руками, щось горлали…

Високий і ставний дядечко у військовому френчі без погонів легко, наче барс – представник кошачої породи, видерся на тягача і, задерши голову, приклав руку козирком до брів… І, що там хотів розгледіти, не ясно, тільки раптом він закричав так, наче його хто вкусив. Він сичав від болю, метляв руками – чи то хапаючись за вухо, чи то б’ючи себе по вуху, врешті таки сплигнув із тягача, і до нього поспішили товариші по партії. Яким же було здивування, коли вони побачили на вусі колеги невеличкого кажана. Сіре створіння люто вп’ялося зубами в плоть, стригло навсебіч чорними очками і, здавалося, не збиралося розлучатися з вухом шановної особи. Тоді вправна медичка в білому халаті, яка шастала довкола собору ще із самісінького початку дійства, швидко дістала пузирчик із нашатирним спиртом, плеснула на ватку речовину і піднесла її до мордочки вухогриза. Кажан розімкнув писок і дивним чином звився крізь людський кагал невідомо куди – втік без покарання.

– Вам терміново треба в лікарню! – сказала медичка, обробляючи спиртом рану.

– Ще чого? – роздратувався виконкомовець. – Чого я там не бачив?

– Уколів від сказу, які необхідно зробити якнайшвидше, бо укус кажана – це вам не шуточка.

За мить постраждалого всадовили у візок мотоцикла марки «ИЖ», і знаменитий міліціонер дядя Яша відтарабанив високопосадовця місцевого розливу в лікарню.

Тим часом комусь із керманичів залетіла в голову безпрограшна ідея – вручну розібрати стіни церкви, дозволивши бажаючим забирати цеглу на будівництво.

Уже за кілька годин довкруги зраненої будівлі заметушилися люди з драбинами й молотами, з дерев’яними жолобами й кирками… І де тільки набрали того реманенту?! Робота закипіла… Цеглу скидали на землю по жолобах і без них, а вона гепалася, здіймаючи довкола куряву, але стояла на смерть – не розбивалася. Навіть металеві пояси, які знаходилися в середині майже метрової стіни і підперізували весь периметр будівлі, не витримали палкого запалу любителів дармового. Ласих було – хоч греблю гати, і їх не треба було двічі гукати. За кілька днів на майдані вишикувалися полчища цегли, які зовсім скоро мали переродитися на будинки і сараї, на вбиральні й курятники, навіть на свинячі хліви…

Вальчин батько три дні займався ремонтом свого тягача, і на майдані його ноги не було, а Валька сходив туди із старшим братом Валєркою. Стояв тоді, низько опустивши голову… Чомусь пригадувалися йому одразу всі траурні походи, які бачив за своє семирічне життя, та так, ніби без ліку небіжчиків ховають одного й того ж дня і везуть в гробах знаною вулицею Леніна на бортових машинах і підводах… А він, малий, буцімто чекає й чекає, коли можна буде перейти на інший бік вулиці й несила перечекати… І незвідана раніше туга брала його за горло жорсткими пальцями…

– Дивися, дитино, і запам’ятовуй! Колись розкажеш людям, – почув голос Марії Павлівни поруч себе і здригнувся. – Біда наших містян у одвічній жадобі. Ба, вони навіть у Бога готові щось поцупити. Колись давно у нас на Замковій горі стояв палац Вишневецького, і його розтягли так, що й сліду не лишилося. Та Ярема був великим магнатом, який когось гнобив, а тут – Бог. Ці люди геть всі такі простакуваті й не розуміють, що у Бога можна вкрасти тільки свою душу, щоб тієї ж миті віддати дияволу. Більше у Господа не вкрадеш нічого. А як потім жити без душі? Не знаю…