Раїса Плотникова - Марго та сексот

Не чекаючи відповіді, вона крутнула всіма своїми округлостями одночасно й зникла за дверима.

Семга отетерів. Ні, ну ви бачили таке нахабство, такий непослух?! Чому ця манірна дівиця розкусила його одним махом і яким таким чином – мов різцем украяла? Чому не злякалася, як злякався він тоді, коли «опер», постукавши олівцем об стіл, сказав: «Спочатку вас переведуть у різноробочі, потім оголосять догану чи дві, далі звільнять з роботи… А ми пришиємо якусь уголовщину і – етапом… – Далі він перейшов на «ти». – Зараз у тебе є вибір, а потім не зможеш вибирати навіть між Магаданом і Соловками. Думай: на підвищення чи етапом…»

І Владлен зробив вибір. Але якщо комусь здається, що чинив від великої любові до соціалістичної своєї держави, то дулю йому без маку Семга точно б скрутив і під самісінького носа тицьнув, хоч і вважав себе інтелігентом. Вибір він скоїв з найбільшої у світі ненависті до хитрого й розумного «опера». А ще – він ненавидить усіх, хто служить цій системі вірою й правдою. Цей клятий «есесер» зламав Семгу як суху гілку об коліно. І вся надія тепер тільки на те, що колись цей ерзац союзу братніх народів розвалиться, розлетиться на скалки. Але ж він відтепер керівник, і йому ніби й не вигідно, щоб ця система рухнула? Ото питаннячко! Але – про це згодом, а зараз йому просто необхідно мати поруч себе інформатора. Він же не збирається, як «опер» когось – етапом. Просто у нього така стратегія, яка повинна вивести цех у передовики, і тут без відомих методів аж ніяк…

Владлен обережно, наче там була якась вибухівка, витягнув шухляду столу і закляк. Ні, там не було ніякої гранати – там узагалі нічого не було, окрім жирного напису прямо на днищі скриньки: «Сексот!!!». Якусь мить новий начальник сидів у ступорі, спогади прилинули миттєво…

Той березень був щедрим на сніги. І Семга тоді ще був рядовим майстром ливарного цеху великого заводу.

У кафе «Мрія» на вулиці Карла Марла, так місцевий пролетаріат любовно перефразував Маркса, готували добірну солянку, а ще там смажили мирові чебуреки й шашлики, але солянка була – об’їстися до півсмерті не шкода. До її складу входили й грудинка копчена, і свининка, і ковбаска сирокопчена, і огірочок квашений, і засмажка з помідорчиком, приправлена перцем, укропом, лавровим листом, цибулею і борошном загущена… І де тільки усі ті інгредієнти діставалися при тотальному дефіциті?! Кажуть, запровадив таку кухню знаний у місті вірменин, але з часом він перебрався в ресторан, а навчені українські кухарки освоїли всі секрети і з легкістю могли запхнути за пояс у приготуванні страв самого вірменина.

Утовпитися в «Мрію», особливо ввечері чи у вихідний день, було мало не те саме, що потрапити до мавзолею на Красній площі. Ні, ну, може, черга й не така, але – за павільйон.

Семга заходив у кафе з чорного ходу. Пишна любаска працювала там поварихою, і хоча йому подобалися не такі тілисті жінки, цієї він не цурався. Розважливо поглинаючи смачні страви, тут можна було слухати теревені підпилих і вкрай ситих людей, які у розніженому стані давали безмежну волю своїм язикам. І коли розмова бралася до діла, Владлен сідав між тих говорунів, смакував солянкою, попивав пивце, слухав і мотав розмову на вуса, знаючи наперед, що по нитці й до клубка дійдеш… Сам у бесіди ніколи не встрявав, пам’ятаючи: у чужій церкві свічок не поправляй, хоча ладаном там і не могло пахтіти.

Того недільного дня він прийшов у «Мрію» повечеряти. Смеркало… Люду – аж повітря на вдих не стає. Дим від цигарок над кожним столом – коромислом, хоч хапайся за нього. «Столичная» горілка з-під поли до пива підмішується. Балачки в купки збиваються і під стелею гудуть одним великим вуликом.

Владлен замовив шашлик з подвійною порцією аджики, натрусив із перечниці у кривавого кольору приправу ще добрячу дрібку червоного злючого перцю, розбовтав усе те виделкою. Відтак зняв ножем із скалки добірні шматки свинячого пахучого м’яса, залив гарячою ядерною аджикою. Холодне пиво у великому гранчастому бокалі ще тримало тонкий обідок білої піни. Відхлебнув ковток і обережно облизав язиком губи…

– Хлопці, а що воно таке? – почув поруч голос з характерною м’якою вимовою. – Їй-бо, зроду-віку такого не бачив. Це таргани такі варені? Хіба їх їдять?

– А ви, дядьку, спробуйте! До пива ці таргани ще й як смакують! – знайомий голос начальника модельного цеху примусив Семгу напружитися, але він не озирнувся, навіть периферичний зір не сфокусував.