Раїса Плотникова - Марго та сексот

– Та бєрітє, бєрітє! – припрошував дядька бравий вишколений чоловік, який сидів за одним столиком з начальником, і його таки трішки було видно Владленові. – Сєвєрниє крівєткі…

– А й спробую! Ви, мужики, нежадібні, та й у мене є чим вас пригостити. Ви копчених в’юнів коли-небудь їли? Отож-бо! Я вам – до пива – по в’юнчику…

– Нічого собі, в’юнчик! І де такі ловляться?

– Та у наших мгарських озерах ще й не такі ловляться… А давайте я вам, хлопці, до пива трохи своєї домашньої плесну. Чого це – ні? Вона у мене стократ краща за казьонку.

Слово за слово… Владлен слухав і розумів, що у кожного є свої блохи, та нікому вигнати, а ось ця мгарська самогонка своє зараз зробить.

І вже за годину він утямив, що отой вишколений чоловік з російською говіркою приїхав до начальника модельного цеху святкувати день смерті товариша Сталіна. Вони, бач, цей день вважають святом.

– Хлопці, і як же воно так? Ми ж тут, як почули по радіо про смерть такої людини, то баби ревище зчинили, адже Сталін таку війну виграв, – допитувався у вже захмелілих друзів дядько з Мгаря. – А ви, бач, святкуєте… Та ще й кожного року.

– Якби він не дав жабі цицьки, ми б з товаришем до амністії не дожили, – сказав начальник цеху. – Це в Англії на честь коронації – амністія, і так – кожного року, а ми б сиділи від дзвінка до дзвінка…

Отакої, так цей начальничок із тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо після смерті Сталіна потрапив під амністію, значить – із політичних, мабуть, по 58-й статті проходив. Бути того не може, щоб відповідні органи його не тримали на гачку. Шкода, що вже давно перевалило за 5 березня 53-го року. Був би живий Сталін… Хоча, геть! Тоді ж бо оці двоє десь, може, у тайзі ліс валили, і святкувати їм було б нічого. Але чому ні Хрущов, ні теперішній Леонід Ілліч за такі ось розмови не брали за барки. І, виходить, не піймавши, нічого скубти… Нікому писати папірця про цю розмову і про свято смерті. Жаль! І тут крізь роздуми він вловив фразу, яка зірвалася з вуст того, вишколеного:

– Знаєтє, Солженіцин в свойом «Гулаге» сказал: «Победы нужны правительствам, поражения нужны народу. После побед хочется ещё побед, после поражения хочется свободы…»

– Щось я не второпав, а навіщо народу потрібні поразки? – мотнув головою дядько, наче загнузданий кінь.

– Нема чого розуміти, – рубонув начальник цеху. – Ти подивись на німців. Невже не вловлюєш, що вони підуть угору, бо очистилися?

Єсть! Ось вони! Ці слова Владлен виудив, наче велику й поживну рибину із глибокого озера. А який рибалка не радіє справжньому улову?! Знав, за початком і діло станеться. А ще – про той «Архіпелаг ГУЛАГ»… Семга не профан – він слухає «Голос Америки», і радіостанцію «Свобода» радіоприймач ловить тільки так, хоч і глушать наші тих балакунів, але ж… Про заборонену в Союзі книжку він уже сто разів чув. Стоп! Чув то чув, а цей, вишколений, цитує, значить, він читав «Гулаг»… Її аж у Парижі надрукували, а він уже читав…

Не втримався Семга на радощах і витріщився на ту грішну трійцю – дивиться і очей відірвати не може. І тут начальник цеху перехопив його погляд. Ненароком глянув – як за гілку зачепився. Треба було б привітатися, а у Владлена в роті пересохло – тільки головою кивнув. А той оком не моргнув і не відповів на знак – не став із Семгою вітатися, немов відчув, потайного собаки треба більше боятися.

Усі троє встали з-за столу й мовчки пішли з «Мрії». А Владлен доїдав шашлик і відчував у собі чи то напругу, чи то силу. Бажання виникло, наче й нізвідкіль, але було потужним, всепоглинаючим… Він і раніше відчував щось подібне, та зараз – як по міді пішов.

Звісно, йому давно хотілося виштовхати цього поважного, твердого, немов каменюка, самовпевненого чоловіка з крісла. А як він думав, що грітиме своїм задом дерматин усе життя? З собою тепер можна бути відвертим і зізнатися, що просто звільнити крісло для своїх тренованих сідниць, Владленові було замало. А якщо сповідуватися собі самому, то хотілося побачити, як попередника будуть виводити під білі руки з кабінету, як підштовхуватимуть його широку спину у «воронок»… Ні, і це не все – душа прагла більшого – треба було бодай не бачити, так знати, як ту спину б’ють носаками в закамарку для допитів, як чоловік падає додолу заюшений, безпорадний, принижений… Стій! Ну на лиха втрачати себе на такі неподобства? Нащо хотіти так багацько? Бозна нащо! Адже цей чоловік ніколи нічого не спричинив особисто Семгі – ні хорошого, ні поганого.