Раїса Плотникова - Марго та сексот

І він підійшов.

– Привіт! Що читаєш?

– Вірші, – зронила самотнє слово, не відповідаючи на вітання і закрила пошарпану книжечку.

– Чиї? Якщо не секрет, звісно…

– Секрет… Найкращого в світі поета. Це мій кумир, і я не готова розлучитися з цією книгою навіть на годину.

Ксенька ще не знала, що люди створюють собі кумирів не для того, щоб ставати схожими на них, а для того, щоб було в кому розчаровуватися. І зовсім скоро вона відкриє для себе іншу вершину поезії, а коли до її рук потрапить книжка «Алмазный мой венец» Валентина Катаєва, то, впізнавши, нехай і під утаємниченим іменем, свого недавнього кумира, вірші якого щойно заховала за відворот пальтечка, уже не стане так захоплюватися його поезією.

Раптом уся хвостата і гомінка черга, як по команді, розвернула погляди на вулицю Гомона і затихла. Валька з Ксенею помітили цю переміну й так само озирнулися. Сюди наближалася висока, ставна жінка з викладеним по особливому синьо-чорним волоссям на гордо поставленій голові. Вересень якраз напосів раннім похолоданням, і вранці відчутно обіймав місто передчасною прохолодою. Усі жінки одразу одягли капелюшки чи хустки, а ця йшла простоволосою. Її вкрай смолисте волосся гіпнотично притягувало погляди. Та, мабуть, не тільки волосся манило людські очі. Вона вся була мов витесана із мармуру, навіть її ошатне легке пальто не могло приховати бездоганні форми: широкі стегна, вигини талії, міцні й стрункі водночас ноги в невисоких, під щиколотку, черевиках на підборах… Таких шат в цьому провінційному містечку не було ні в кого. І яка ж то модистка доклала свого хисту в бездоганне убрання, щоб так майстерно підкреслити показну статуру?!

– Королева Марго, – пробубонів хтось.

І знову безгоміння опанувало чергу за керосином.

А жінка мовчки пропливла до дядька з жовтими вусами, оминувши людей так, ніби нікого ніде немає. Так само безмовно дістала пляшку із дерматинової сумки, поставила її на діжку і кинула на торговця проникливий погляд – мов шило загострила. І дядько відставив чиюсь каністру на землю й почав наливати керосин у пляшку Марго. Допоки цівка текла у посудину, торговець кидав погляди на жінку. Та й вся черга тихцем витріщалася на кралю з смолянистими бровами, з вустами, яскраво вираженими нахабним кольором помади, з непроникним поглядом потайних очей… Її не можна було оминути, обійти увагою, не помітити – вона притягувала не тільки чоловічі погляди, жінки теж дивилися на неї мало не з роззявленими ротами. І ніхто навіть не буркнув про те, що ця вродливиця не стояла в черзі…

Розрахувавшись, пішла тією ж вулицею Гомона, а юрмисько загіпнотизовано проводжало постать поглядами. Та тільки жінка зникла з поля зору, люди ожили, загомоніли…

– А ви знаєте, що вона байстрюча народила? – притишено запитала тітка, закутана у коричневу хустину з китицями, здавалося, з голови до ніг. І коли народ зацікавлено повернув до неї голови, підвищила голос. – Не знаєте? Так я вам зараз усе розкажу. У неї були шури-мури з одним офіцером із Чапаєвської дивізії. Думала, що задурить голову, розставить перед ним ноги, так він одружиться. А тут йому вже розпрєдєлєніє, і їхати треба кудись далеко. Не знаю, куди, але десь по Союзу. Він чоловік показний і порядний і вже званіє мав. Коли дізнався, що вона з животом, то вирішив забрати її з собою, а там, на місці, вже як буде – може, розпишуться. І не знаю, що вже там сталося, тільки довіз він її аж до Ромодана, а чи до Москви, та там і кинув. Утік. Ви ж, бачите, яка вона розфуфирена? Спробуй такій догодити. Злякався, мабуть.

– От тобі й порядний! – сказала молода симпатична чи то дівчина, чи то жіночка, яка пританцьовувала, намагаючись зігрітися, бо, взута у літні босоніжки, аж посиніла від холоду. – Порядні вагітних жінок на вокзалах не кидають.

– А вона що – порядна, по-твоєму? Та ви всі зараз такі. Аби на шию офіцерам вішатися. Мода чи пошесть тепер така у місті – за офіцера вискочити заміж. А де ж тих офіцерів набрати на всіх наших бідарок? Хоч тут і військова частина, а на всіх дівок армійців не вистачить.

– Та так уже й усі! – обурено гаркнула дівчина й відвернулася від тітки.

– А то можна подумати… Та вам тільки й подавай зірочки на погонах і грошей повні кишені. Допіру й бігаєте в парк на танцмайданчик, щоб там підчепити собі лейтенантика безвусого. На солдатів, бач, і не дивитесь…

– А коли й так, то вам яке діло?

– І не соромно тобі таке старшій людині говорити? Та я ж війну пережила і ніколи нікому «брешеш» не сказала. Ах ти ж, безстиднице! Та хто ж тебе таку на світ пустив? Мабуть, така сама шльондра, як оця, що керосин без черги брала, вихиляючи своїм задом перед мужиками.