Раїса Плотникова - Марго та сексот

Лікар крутнувся на одній нозі довкруги себе, аж поли його легкого світлого піджака розлетілися навсібіч, і пішов до дверей, посилаючи Ксеньці рукою поцілунок.

– Моя бабуся сказала б, що шкура на ньому горить, – промовила дівчина, щойно двері за ним зачинилися. – Та він добродушний. Валь, ти як?

– Ніяк, – промимрив Валька і заліз під ковдру з головою. – Тобі ж сказали, що тут мої мікроби…

Хлопцеві не хотілося, щоб хтось бачив його таким безпорадним. Є люди, яким дуже хочеться, щоб під час хвороби їх жаліли, щоб до них ходили відвідувачі, а Вальці те не треба. Він хотів побути на самоті і якомога швидше одужати.

Як не дивно, але Ксенька зрозуміла все з пів слова і не стала діймати хлопця – пішла. Та не встиг хворий заплющити очі, як двері кімнати широко розчинилися і голос діда Прокопа сколихнув не тільки фіранку на вікні, а й електричну лампочку, яка висіла під стелею на звичайному перекрученому дроті.

– Так, шантрапа, а тепер я буду тебе лєчіть. Давай, підіймайся і за мною!

– Діду, я не можу. У мене немає сили.

– А я тобі плече підставлю. Якщо треба, Валєрку покличемо. Метода у мене безпрограшна. Скажу тобі по секрету, коли прийшлося жити на Дальнєм Востокє, навчився у одного шамана таку, як у тебе, хворь виганяти на раз.

Він допоміг стати онукові на ноги, які достобіса тремтіли, накинув на хлопця ковдру, бо у того й зуби клацали на всю хату, і повів малого за собою. На вулиці їх побачила Ксенька і потеліпала слідом, біля сараю старий Прокіп пригальмував і вишкірився на дівчину:

– Ану марш отсюда! Чого шпіониш? Хоча, стій!

Він припер Вальку до дерев’яних одвірок, шаснув у сарай, вмить повернувся і тицьнув Ксені в руку гумову, затерту до чорноти ляльку.

– Німецька, щоб ти знала! Я її беріг, бо думав, що в мене внучка буде, а сама бачиш, лобуряки.

Він по-діловому підморгнув дівчині і, затягши Вальку в сарай, зачинив за собою двері.

– Куди ти мене тягнеш, діду? Я зараз упаду. Чи ти не п’яний, бува? – спробував відбитися хлопець.

– Молчать! – сердито гаркнув старий.

Він до смерті не любив, коли йому абсолютно тверезому хтось нагадував про п’янку. І вже коли вони опинилися в сараї із жорнами, то там в центрі благенького приміщення стояла величезна діжка, яку Валька сто разів бачив. У тій діжці зазвичай бовтався такий-сякий домашній реманент третього ґатунку, і мабуть, ляльку дід дістав саме звідти. Та тепер у діжці було повно-повнісінько гаряченької води, яка де-не-де просочувалася між щілин. Вона, стікаючи ледь помітними струмочками, поволі утворювала в сараї болітце. Від використання не по призначенню діжка вже розсохлася, але ще не остаточно.

– Діду, ти що, хочеш мене зварити? – перелякано мовив Валька. – Я ж не Іванушка Дурачок і навряд чи стану Іваном Царевичем. Не полізу туди, хоч убий.

Але Вальці було лишень сім рочків, і від не такого вже й ситого життя-буття кістками він трохи поторохкував, а дід був жилавий – сили ще вистачало. Отож він далі полеміку з приводу буду-не буду з онуком не вів. Смикнув з бідолашного ковдру, підхопив на руки малого й поволі опустив у діжку. Валька й ойкнути не встиг, тільки в очах йому сто метеликів одразу замелькало.

– Ти, Валь, не того… Не дрейф. Я усі трави на Плютенцях позривав і запарив, а ще сухої гірчиці сипонув. Ми твою хворь одним махом унічтожим. Щас я ще гаряченької піділлю, а то, бач, витікає, та й вичахає.

– Діду, мені погано. Голова обертом…

– Терпи, пацан! Зараз я тебе рядниною накрию, щоб пропотів.

– Не треба, діду, я не витримаю…

– Ще чого? Ти ж козак!

– Ні, я вже не козак, діду, а рак варений. Усе – встаю!

– Сиди, я тобі сказав!

– Не можу…

І хтозна, скільки б іще дід «виварював» хлопця у діжці, коли б не нагодився з роботи Вальчин батько і за Ксенчиною наводкою не заспішив у сарай.

– Та’, що ти тут робиш? І де хворий Валька подівся? Невже одужав? – гукнув він, стоячи на порозі сараю.

– Може, вже й одужав. Ми тут з ним процедурами займаємося…

– Якими ще такими процедурами? Чи ти не здурів, батьку?

– Пап, пап, забери мене з цієї діжки, бо я зараз помру, – подав голос Валька і з жалості до себе самого тихенько заплакав.

Добре, що краплі поту й випари дідового зілля вже текли по хлоп’ячому худенькому обличчю й ніхто не помітив тих страдницьких сліз.

Батько закутав хлопця в ряднину і поніс на руках в квартиру, а слідом поспішав дід, і обоє вони залишали після себе величезні кавалки багнюки, яка утворилася внаслідок протікання діжки. На порозі будинку батько пригальмував, озираючись на свої брудні черевики й сліди від них. Тоді дід послужливо припав до ніг сина, щоб розв’язати шнурки…