Раїса Плотникова - Марго та сексот

Після пізнього обіду Ксенька і Валька пішли за сарай мимо дерев’яного нужника на двоє дверей на ревізію. Під лопухами покоїлися дві пляшки з-під пива «Жигулівське», одна пляшка з етикеткою «Ситро» і два «цуцика», так дядя Вася називав чверточки горілки «Московська». Була у сховищі й одна пляшка із-під молока, але надщерблена. Таку можна було віднести в гастроном, та чи приймуть? Але до вечора ще є час і треба спробувати…

Молоко зазвичай продавалося із великих діжок, до яких вишиковувалася довга черга. Та останнім часом все частіше й частіше молочні продукти почали продаватися в пляшках. І знайти десь на вулиці пляшку вартістю 15 коп. було не так просто.

– А в чому ми понесемо її здавати? Просити у твоєї бабусі авоську ради однієї пляшки якось незручно, – розмірковував Валька вголос.

– Та ми її зараз лопухом замотаємо, – з ходу запропонувала Ксеня. – Тільки це ж нам треба у тридцятий гастроном іти, а мамка не дозволяє через Радянську біля базару переходити. О, придумала! Ми підемо до парку і там перейдемо вулицю. Це ж не біля базару…

Сказано – зроблено… Замаскувавши пляшку лопухами, парочка чемно подякувала ще раз бабусі за обід і рушила навстріч збагаченню. Скарб ніс Валька під пахвою. Перескочивши без особливих пригод вулицю Леніна, вони прошмигнули знайомими дворами на Радянську і загальмували проти парку імені того ж таки вождя. І може, варто було б пересікти вулицю з поодиноким рухом транспорту де заманеться, але на протилежному боці стояв високий і стрункий, як тополя, дядя Яша. Мабуть, жоден світлофор світу не подіяв би на дітей так, як цей славетний шеф дитячої кімнати в міліцейському відділенні. До слова, про світлофори у провінційному місті тоді ще чули тільки з переказів про київські перехрестя та з книжок.

Ну от, стоїть той дядя Яша і розмовляє з якимось шибеником прямо біля дороги і нічого іншого, як іти на перехід, малим не лишається. Пішли, дружно оглядаючись, а живий-живісінький стовп правопорядку пас довкілля іскрометним поглядом… Сонце сліпить, пташки цвірінькають, парка коней, запряжених у підводу, підковами по асфальту чечітку відбиває, поодинокі автомобілі мимо зрідка рокочуть, Ксенька з Валькою на ходу озираються… І раптом перед ними виріс звичайнісінький дерев’яний стовп з бетонною підпорою, а діти якраз на той момент оглянулись… І – бац! Врізались у стовп вони не на шаленій швидкості, але пляшка з лопухів вилетіла знатно – як ракета. Хрусь, здинь-бринь! І на асфальті – осколки скарбу. Лежать собі, виблискують і дратуються. Мрія про півтора пиріжка з вишнями на брата розсипалася скельцями.

– Ех, Валь… Ну який же ти! Не виходить у тебе ні бе ні ме. Навіть пляшку не втримав! – почала вичитувати товариша Ксенька.

– Та ми удвох в цей стовп врізалися! До того ж пляшка була щербатою, і продавщиця в нас могла й не прийняти її, – виправдовувався хлопчина.

Черговий скандал міг би вкотре вклинитися різцем у стосунки героїв цієї оповіді, та робочий час першої зміни промислового міста добіг фінішу, і зі щільної вервечки робітничого люду, який розтікався вулицями, висковзнула знайома постать Ксенчиного батька.

– Папка! – радісно вигукнуло дівча й кинулося назустріч високому чоловікові, одягнутому в широченні флотські штани і сорочку з куцими рукавами.

Розкинуті чоловічі руки тільки одну мить тримали малу дзиґу біля грудей, бо вона лише вдихнула батьківський запах, чиргикнула своїм розпашілим обличчям об щетину його підборіддя і вже вислизнула рибиною на асфальт. Батько навіть не встиг словом обмовитися. А слово з нього йшло довго й важко. І хоче щось сказати, так хотінь не дає. Контузило його у сорок п’ятому перед самісінькою Прагою, тоді тільки встиг вісімнадцять своїх рочків ознаменувати медаллю «За отвагу». Більше нагород у нього не було.

А нараз у нього було бажання сповістити своїй Ксеньці, що допоки вона мандрувала містом, до них приїхали родичі із берегів далекої Ками. Та хіба встигнеш рота відкрити, коли дитину вітром здуло…

Чкурнувши дворищами, малі випередили батька й за кілька хвилин опинилися в своєму дворі. Вони ще зранку знали, що сьогодні Вальчин дід Прокіп після обіду не п’є, бо намірився жорна годувати. Так-так, навіть вночі, коли його вже сплутали й поволокли в коридор на витверезіння, крізь марення пияки проривалося:

– Нє трож мєня, сукіни дєті! Мені завтра жорна кормить.

Дивна річ, коли дід згадував війну і розгортав удома бойові дії, розмовляв російською, а коли повертався з війни на якусь коротку дещицю часу, переходив на любий всьому місту суржик.