Раїса Плотникова - Марго та сексот

Ніби з нівідкіль біля них знову з’явилася жінка в темному, піймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:

– Не треба тикати пальцем, дитино! Ходіть зі мною! – Вона підняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, і повела дітей до протилежної стіни.

– Що це? – запитала Ксенька, задерши голову. – Там усе таке красиве, але мені все одно страшнувато. Ті люди нас бачать?

– Це Царські врата, дівчинко. Іконостас. І святі таки нас бачать…

Із-за ікон вийшов священник у ризах і, наблизившись до дітвори, запитав:

– А хто вас сюди привів, діти?

– Це я нас сюди привела, – впевнено промовила Ксенька, значно посміливішавши. – Ми тут раніше ніколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.

– Незвідане, дитино, завжди насторожує. Але не треба боятися – треба вірити.

– Кому? Вам?

– Можна й мені, та краще Богові.

– А він що – живе тут?

– Він – скрізь… І тут…

– Що – і в нас вдома, і на вулиці, і в ресторані? – зовсім розперезалася Ксенька.

– Прикуси язика! – смикнув малу за розкошлачену кіску Валька.

– Та ладно… Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, – задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидві руки за спину, ніби показуючи, що тут пальцем штрикати на всі сторони не можна, і вона це добре запам’ятала.

– А ти кмітлива, дитино, але на голові у мене не царська шапка, а митра для сановитих священників.

– То ви, значиться, сановитий?

– Ох і говіркá ж…

– Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так – просто я хочу все знати, а дорослі й самі не все знають. Я це помітила давно. Та частіше буває, що знають, а казати не хочуть. Підрости та підрости, говорять… А у вас на митрі камінці гарні й на хресті – теж…

Священник посміхнувся куточками губ, зняв митру і, пригладивши білою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:

– А ти, хлопчику, коли виростеш, станеш служителем церкви… Як я.

Вальці аж дух перехопило, коли відчув на своїй голові тягар митри. Він стояв і не дихав, боячись, що така коштовна річ може впасти з його ще малої голови. Ксенька знову почала щось щебетати, але хлопець не чув її. Він слухав себе, свої дивні відчуття. Та якби хтось спитав його про те, пояснити нічого не зміг би. Йому полонило дух важливістю миті. Розумів своїм дитячим розумом, що таке трапляється раз у житті й далеко не з кожним, але що саме – не знав.

– Сестро, – звернувся сановитий служитель до жінки в чорному, – проведіть дітей і дайте їм по просфирці. Мені вже час готуватися до служби…

Говорив він тихо і з придихом – глибоко. Його говір легко й плавно долітав до слухача, захоплював увагу й ніби поселявся десь у глибині єства того, хто чув звуки цього голосу. За мить він обережно зняв митру з Вальчиної голови і, тримаючи лівою рукою, перехрестив хлоп’я своєю крейдяною правицею, потім – Ксеню. Тихою ходою ступив за олтар.

– Це святий хліб, діточки. Дякуйте батюшці та йдіть собі з Богом, – сказала жінка, простягаючи їм маленькі круглі хлібці.

– Як же ми подякуємо батюшці, коли він уже пішов? Про Бога – я зрозуміла. Він скрізь бачить нас з Валькою. А вас бачить?

– Він усіх бачить, дитино. А батюшці я скажу, що ви дякували.

Говорячи, жінка весь час намагалася пригладити рукою волосся дівчинки, бо воно таки добряче розкошлатилося.

Малі вийшли на подвір’я і присіли на бетонній лаві поруч храму, роздивляючись просфирки з невеличкими хрестиками по центру.

– З’їмо, а тоді ти мене заплетеш, бо я такою розпантьохою не можу ходити містом. Хтось подумає, що я в копиці ночувала.

Сонце ще не сягнуло денного зеніту, і в Ксеньки та Вальки було купа часу до полудня, а перекус сили небесні уже послали. От малі й сиділи, розмахуючи ногами, під Свято-Троїцькою церквою в центрі свого всесвіту і так само в центрі провінційного містечка, відщипуючи по крихті від просфири і посилаючи до рота вже трохи зачерствілі, але смачнючі шматочки святої їжі.

– А як же я тебе без гребінця розчешу? – розробляв стратегічний план Валька поміж жуванням.

Чесно кажучи, він уже не вперше так-сяк заплітав Ксенчину худеньку ледь хвилясту косу, але без належного до такої справи гребінця ще жодного разу не доводилося.

– А пальці у тебе є? – запитала Ксенька. І сама відповіла на очевидні питання: – Є! Розгребеш пальцями, наче гребінцем, і заплетеш, бо далі – я ні ногою.

Валька важко зітхнув і, дожовуючи просфиру, заходився біля розкуйовдженого волосся. Спочатку він розплів кіску, і це ніяких протидій з боку його клієнтки не викликало, але коли він запустив у гривку пальці й потягнув руку вздовж чуприни, Ксенька запищала й заойкала на всю площу Кірова.