Раїса Плотникова - Марго та сексот

– Ей, шолупень, ви куди це повилазили? Ану брись звідтіль, а то щас до мамки з папкою за вухо потягну, так вони вам надають по жопі! – суворий чоловічий голос на якусь коротку мить пришпилив малечу одне до одного.

Але хіба їм звикати? І вже за хвильку парочка, немов здуте вітром пір’я, полетіла за ріг й опинилася на вулиці Луначарського. Їхні однаковісінькі сині сандалі – у таких чалапала майже вся дрібнота міста – тільки й замелькали тротуаром. Та скільки там тієї вулиці Луначарського? Може, є двісті метрів, а може, й нема. Пригальмували вони вже на розі Радянської. Оце вулиця так вулиця! Валька з Ксенькою, наче в степ вибралися. Цією дорогою вони іноді, та частіше задвірками, мандрували до базару.

– А ти знаєш, що цією вулицею можна й до Києва дійти? – сказала дівчинка, відсапуючись й осмикуючи вже тісненьку штапельну в дрібну квітку сукеночку, яка під час кросу підібгалася куди не слід. Та сукенка, перелицьована з маминої старої кофтини, була в Ксеньки одна-єдина на все літо.

– Ти ще скажи, що до Москви… Хтось тобі й повірить, тільки не я.

– Мамка мені казала…

– Багато твоя мамка знає! Вона що, на махорочній фабриці тютюну нанюхалася?

– А твоя, а твоя… Ти мою мамку навіщо зобижаєш? Вона на тій фабриці вже давно не працює.

– Та ладно… Знаю. Твоя мамка тепер у «Чайній» калікам пиво продає.

– Чого це калікам? Вона всім дядькам пиво продає.

Тут Ксеньці в око впали великі ледь прочинені двері будинку на розі вже згадуваних вулиць. І хіба можна було пройти мимо, та ще після такого «сімейного» скандалу? От дівчинка й прослизнула в невеличку химерну щілину. Валька ледве встиг блимнути круглими очима в обрамленні пухнастих жовтуватих вій, а Ксеньки вже катма. Почухавши свого ще жовтішого від сонячних променів чуба, він обережно, бочком, протиснувся слідком за невеличкою товаришкою – предводителькою їхньої не чисельної банди. Саме так охрестив їх одноногий колишній фронтовик із сусіднього будинку на шість квартир, троє дверей якого виходили прямісінько на тротуар. Усі, не залежно від віку, звали того заточувальника ножів і ножиць дядею Васею. Та про нього – теж пізніше.

У невеличкому коридорчику, де опинилася відома в місті парочка, було напівтемно і вкрай тихо. Ксенька вчепилася в руку Вальки мертвою хваткою, та назад до виходу її ніяка сила навіть не підштовхнула – навпаки – дівчисько обережно попрямувало до наступних дверей.

– Ти куди? – спитав пошепки Валька.

– Туди… Ми ще там не були.

Хоч це й було їхнім завченим девізом і саме туди, де ще не були, вабило, немов циганською вдачею, хлопчина засумнівався. Але Ксенька, тримаючи однією рукою хлоп’ячу п’ятірню, потягла на себе важкуваті двері… У наступному приміщенні діти миттю опинилися перед величезним люстром і, втупившись у свої відображення, проминули його, неначе маріонетки на нитках чиїхось вправних пальців.

Ще за одними дверима знаходилася велика, а може, навіть величезна за мірками дитячої уяви зала, і вона здавалася безлюдною. Між кількома колонами у певному порядку стояли ошатні столики з білими скатертинами, а біля них – по чотири стільці з високими спинками в сніжних чохлах. Незважаючи на те, що денна година не сягнула ще й обіду, тут панував напівморок, бо майже зашторені вікна пропускали світло досить неохоче. Малеча зробила кілька кроків… Праворуч за столом, у самісінькому кутку, сиділи дві жінки: підтоптана з рудим-прерудим дрібним перманентом на великій круглій голові й висока, ставна, яка й сидячи вивищувалася над цим білим і водночас похмурим простором. Саме – над простором, а не в просторі. Ксеньці здалося, що то справжня казкова королева. Так-так, та сама королева, про яку їй нещодавно читала книжку мама. І щоб там не казав Валька, а у малої найкраща в світі матінка, бо вона читає казки… А в тих казках живуть ось такі величні королеви з грандіозними зачісками.

І звідкіль дитині було знати, що ця висока синьо-чорна зачіска у «королеви» споруджена із вичорнених урзолом кіс, які вже мали посріблені нитки дочасної сивини. А свою пряму, ніби вирізьблену різцем майстра, спину і королівські плечі жінка поставила супроти вітру існування, щоб не зігнув її так, як вже згинав не раз. Та й що могла знати шестирічна бестія, яку з дитячого садочка запевнили, що вона живе в такому райському «есесері», якого нема ніде в білому світі.

Величава жінка їла якусь страву, тримаючи в руках виделку та ножа. Діти дивилися на неї чотирма широко розкритими очиськами, а вона навіть оком не кинула в бік малих приходьків. Зате якась висока молода тіточка вже летіла летом через усю білосніжну залу так, що навіть вітерцем взялася важка і теж біла штора на вікні.