Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Про всі ці негативні явища написано дуже багато, але особисто мене дивує те, що майже безграмотні люди виїхали на чужину, так би мовити голі-босі, не знаючи мови і взагалі нічого про країну, і зуміли не тільки вижити, ай досягти відповідного становища в чужому суспільстві, дати своїм дітям відповідну освіту, зберегти їм рідну мову і прищепити любов до рідного краю—України. Спільними зусиллями і на свої кошти вони зуміли побудувати свої церкви, сформували культурні осередки, відкрили українські університети та ін. Сьогодні всі вони користуються заслуженим авторитетом в США, Канаді, Австралії і в інших країнах як чудові робітники, господарі, а здобутки їхніх дітей в галузі науки прославлені на весь світ. Є дуже багато живих прикладів, але знову постає питання, як дозволила чужа країна надати тим людям такі права і можливості вчитися і працювати в усіх державних органах, незважаючи на те, що ти «хахол», та ще і бандерівець. Моєму поколінню, яке виховане у всеохоплюючому тоталітарному режимі, це зрозуміти дуже непросто. З відомих причин, особисто я пройшов інший шлях випробувань: недовіра, зневага, заборона на відповідну працю, в окремих випадках просто насмішка і презирство, одним словом – хамство. І цев своїй країні, але хіба це була країна? Це була колонія спочатку Царської Росії, а потім під тоталітарним режимом Леніна-Сталіна.

Як я вже згадував, доля заробітчан -емігрантів чекала і моїх батьків, але їм судилося пройти через більш суворі випробування. Коли мій дід Павло дізнався, що тато разом з молодою дружиною вирішили поїхати в Францію на заробітки, його попередній запал стосовно молодих дещо спав. Мама розповідала, що діда дуже ганьбила його рідна сестра Галіскевичка, що він розганяє дітей, і пригрозила йому, що забере тата з жінкою до себе. Вона дійсно хотіла це зробити, оскільки своїх дітей в неї не було, тим більше вона була багата. Виходить, що переселенкою була і рідна сестра діда, і теж не менш багата за діда. Справді, діду стало соромно перед родиною, адже він мав змогу побудувати сину нову хату, на новому місці і не віддавати його в прийми до сестри. Що стосується виїзду на заробітки, то туди їхали лише дуже бідні люди, а сім'я Бервецьких відносилась до іншої категорії селян, дід не хотів допустити, щоб його син таке зробив. Соромно було б перед односельчанами, і робочі руки були потрібні на своєму господарстві. В разі виїзду сина діду самому довелося би наймати робочу силу. На той час в сім’ї діда залишалося дві неповнолітні дочки—це цьоця Катруся, яка вчилась в семінарії, цьоця Рузя (мама ІгораКоновського) і онучка Ольга, що після смерті батьків залишилась на вихованні у діда з бабою. Всі її називали «наша Оля» (це Лесі Стахович мама). Леся жила в нас на вул. Червоноградській у Львові. Ольга тепер живе в м. Рудки, і про неї я ще буду згадувати. Молодший син – Ігор, на якого дід покладав великі надії, чомусь раптово охолов до роботи, робити нічого не хотів чи не міг. Його навіть возили до лікаря. Обстеживши Ігора, лікар все зрозумів, а дідові сказав, щоб”брав його в руки» і змушував більше працювати. Я думаю, що діагноз лікаря був правильний, оскільки з нього видно, що в Ігора була сильна депресія. Його наречену, з якою він мав намір оженитися, батьки насильно видали заміж за багатшого. Як Ігор переносив ці події, сказати трудно, але одружуватися він більше не хотів. Крім цього, в селі ходила чутка, що Ганя (наречена Ігора) вийшла заміж будучи вже вагітною. Виходить, що Тарас Крукеницький—мій двоюрідний брат. Тарас про це теж знає, довгий час він очолював Львівські міські електромережі. Ми разом ходили в школу, але з відомих причин (про які я ще розповім) він закінчив школу на рік раніше і вступив у Львівський сільськогосподарський інститут.

Виходячи з даних обставин, дід був змушений піти на компроміс і прийняти невістку до хати. Але молоді настільки були налаштовані на виїзд, що відмовилися від пропозиції діда. Це обґрунтований татів принцип. Фактично дід образив сина нізащо, тим більше, коли став перед фактом, що син вже одружений, а це не була звичайна розписка в сільській раді, це був церковний шлюб, який мусили поважати всі. Чого дід добивався, незрозуміло. Мама розповідала, що дід, видно, зрозумів свою помилку, страшенно розхвилювався з цього приводу. Примирення здій-снилось через родичів, розпочалися цілі переговори, умовляння, після яких тато здався і погодився залишитися на господарстві.

І так мама вже вимушена була перейти жити в сім’ю Бервецьких, хоча вже і сама стала Бервецькою. Мама завжди при нагоді згадувала, що прийшла в сім’ю зовсім чужою, нею ніби всі нехтували, крім Ігоря, з нею спочатку ніхто не розмовляв. До речі, Ігор був єдиний в сім'ї, який не осудив брата щодо вибору дружини і всіляко підтримував його. Мама в сім’ї Бервецьких почувала себе зовсім чужою, навіть в церкву з мамою разом не йшли. Родичі, що приходили в гості, з мамою вітались. Треба було мати велику силу волі, терпіння, щоб усе це витримати і перебороти. Мамі це вдалося, але дещо пізніше. В сім'ї Бервецьких для мами розпочалось зовсім нове підневільне життя, до якого мама не звикла, їх сім’я жила бідно, але свобідно. Я кажу підневільне тому, що фактично так воно і було. Потрапивши в нову сім’ю, мама взяла на себе майже всі хатні обов’язки по господарству, а їх було надзвичайно багато. Сім’я була дуже велика—7 чоловік, і для всіх треба було приготувати сніданок, обід і вечерю, три рази в день подоїти корови, наварити свиням, а якщо не було мужчин, то ще і нагодувати і попрати. Влітку все це треба було робити до сходу сонця, а далі— в поле. Вся робота кипіла там. Мама розповідала, що «чорні дні» наступали під час жнив. Ця пора року для селян завжди була надзвичайно важливою, а робота каторжною, тому що всі сільсько-господарські роботи проводились вручну. Дід навіть не дозволяв косити, що набагато прискорювало збирання зернових, алепри цьому була більша втрата зерна. Зараз трудно собі уявити, що 4—5 чоловік вручну серпами за 8—10 днів збирали весь врожай (приблизно 4—4,5 морги), в’язали його в снопи і складали манделі – це копиці, де в чотири кути ставили по шість снопів та ще один розпущений зверху, як парасолька, захист від дощу. Мама пригадувала, що не було часу перев’язати і погодувати дитину. Дітей теж вивозили в поле, а мама час від часу бігала погодувати Богдана. Дитя лежало під снопами мокре і закакане, і ніхто на це не звертав уваги. Майже все як у Т. Шевченка: «Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать». В мами це був Богдан, а за себе я не пам’ятаю.