Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Ніхто не міг втямити, що робити, куди їхати і що брати з собою? А команда все ж постійно повторювалася"скорее собирайсь». Навіть ми, діти, розуміли, що робиться щось дуже жахливе, нас кудись хочуть везти. Сьогодні трудно собі уявити, як дорослі мали сприйняти цю страшну звістку, що їх не просто виселяють, а ще кудись вивозять, адже житло завжди було недоторканим, і ось тобі прийшли нові господарі. Справжні господарі були вкрай розгублені і не знали, що можна з собою взяти. Фактично брати було нічого. Корови чи коня з собою не візьмеш, взяли постіль (перини, подушки), хліб, сало, і більше брати нічого, грошей, по-моєму, теж не було, або було дуже мало. Ми, як завжди, живемо з дуже обмеженими можливостями.

На шум, плач і крик перш за все прибігли сусіди, вони і повідомили родину. По селу пішла страшна звістка, такого самочинства ще ніхто не бачив, прибігло багато людей, хто з жалю, хто просто з інтересу, а хто зі страху, уявляючи собі, що його те саме може чекати завтра. Всі намагалися нас якось підбадьорити, щось говорили, давали якісь поради, і всі плакали. Словом, прощалися, можливо, і назавжди. Мама розповідала, що я дуже плакав і страшно не хотів, щоб мене забирали. Я просив маму, щоб мене залишила з Ольгою. Ольгу, як члена нашої сім'ї, чомусь не забирали. Тепер я думаю, що все це було кимось продумано з перспективою посісти наше господарство. Мене дуже хотіла забрати мамина сестра Катерина, і це можна було б зробити без великих перешкод, але мама на таку жертву не погодилась. Фактично вже з рук сестри мама забрала мене. Мама, можливо, інстинктивно усвідомлювала, що з Сибіру скоро не повертаються, або зовсім не повертаються, і залишити дитину на чужі руки не наважилася. Я вважаю, що цей вчинок мами був надзвичайно похвальним. Скориставшись загальною метушнею, цьоця Рузя, Ігоря Коновського мама, все-таки втекла, а шукати її ніхто не став, скоро нас посадили на фіри і повезли на пересильний пункт в Судову Вишню, куди звозили й інших «неблагонадійних». З даного епізоду я майже нічого більше не пам’ятаю, крім окремих фрагментів вже по дорозі в поїзді, коли просив їсти, а дати не було чого. Фактично до свідомого пізнання навколишнього я прийшов вже тоді, коли ми приїхали на місце поселення.

Сибір—це було таке загальне страхітливе слово. Вивезли в Сибір. Фактично наше місце поселення, куди нас привезли, було Кустанайська область, Урицький район, а з району в якесь село, назви якого я не пам’ятаю. Після довгої і виснажливої дороги нас таки привезли в якесь село, висадили під сільською радою і все. Сьогодні я точно знаю, що з нами (я маю на увазі всіх, кого везли в цьому ешелоні) поступили досить гуманно і не висадили десь в степу на самовиживання, як робили з іншими людьми. Село, куди нас привезли, не можна було назвати селом—були одні землянки. Наше село Макунів проти нього велике місто. Що таке землянки, я думаю, ви здогадуєтесь. Вони всі чорні, без даху, тобто дах теж в землі. Нас тут ніхто нечекав, тато говорив, що треба розвертатись і тікати додому. Але це тільки нам так здавалось, фактично все було під контролем. Поведінка влади по відношенню до нас—це давно відпрацьо-ваний прийом, адже для них ми всі були ворогами радянської влади. Таких «ворогів народу» вони приймали ще в 20—30х роках після революції.

Все навкруги було нове, чуже і зовсім не подібне на наше. Чужі люди, чужа і не зрозуміла мова. Наш невизначений стан тривав недовго, люди стали підходити до нашого гурту, намагалися познайомитися, навести якісь контакти, дещо вияснити, розпитати, з яких ми країв, але це було трудно. Вони не розуміли нас, а ми їх. Певне порозуміння було лише з українцями, оскільки там жили і росіяни, а мови все-таки споріднені. Проте, західний діалект їм теж був незрозумілий. Серед нас були поляки, білоруси, литовці і естонці, а з ними ніякого спілкування. Але місцеві жителі були напористі, і скоро спілкування розпочалось через обмін товарами. Переселенці віддавали місцевим одягприкраси в обмін на продукти.

Скільки часу нас везли до місця поселення, я не знаю. Мама якось говорила, але я забув. Проте я точно знаю, що під кінець дороги в нас не було жодних харчів, адже в дорозі, крім охорони, ніхто нічим не забезпечував, їли те, що взяли із собою. Для тата з мамою це була надзвичайно велика проблема—двоє малих дітей і батьки.

В батьків, як і в діда, не було ні грошей, ні цінностей. Всі чекали, коли завершиться ця клята дорога і розпочнеться хоча б якесь примітивне життя.