Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

На Галицьку землю прийшли перші москалі, які скоренько, після закінчення війни, покинули галицькі краї добровільно.

Після закінчення війни дід Павло повернувся додому, як кажуть, живий і неушкоджений. Насправді це не так, із спогадів баби, дід повернувся вже не такий, яким пішов. На війні дід заробив грижу, якої тоді ще не вмілиоперувати. Крім того, дід не зміг забути обличчя солдата, якого йому довелося заколоти багнетом, щоб залишитися самому живим. Після війни у діда вже не було великого бажання до господарювання, тим більше до фізичної праці, грижа не дозволяла. Дід Павло став замкнутий, доглядав ліс і багато читав. Дід дійсно любив ліс, про це свідчить той факт, що він поруч з садом виростив прекрасний грабовий парк – приблизно 0.20 га, який я сам дуже добре пам’ятаю. Тоді для мене це був цілий ліс, а граби в ньому були, як на підбір: всі високі і рівненькі. З лісом дід пов’язував майбутнє своїх дітей. Це багатство треба було поділити між дітьми. Кожному треба було дати придане, а давати було кому. Думаю, що з тим і були пов’язані його думки. На жаль, не все складається так, як ти думаєш, як плануєш. Життя часто диктує свої правила, а ми, не відаючи того, що нас чекає попереду, самі стаємо часткою тих правил. Воно часто ставить перед нами непередбачувані труднощі, а ще більше – страждання. Як кажуть, коли все добре, чекай біди. Перший непередбачений удар для своїх батьків наніс мій тато. Він насмілився ослухатись батьків щодо вибору багатої невістки, але це ще не все, він без погодження і благословення одружився на моїй матері—Деп’як Марії Федорівні. В родині Федора і Катерини Деп’яків, які переселилися з села Заріччя, що біля Судової Вишні, ще було троє дітей: Микола, Анна і Катерина. Такої ганьби батькам в селі ще ніхто не приносив. Ця нечувана крамола вщент зганьбила діда з бабою, вони не могли цьогостерпіти, а молоді за свій непослух мусіли відповісти. Реакція діда була негайною, невістку до хати не впускали, а тата фактично вигнали з дому. Таким чином, мама продовжувала жити у своїх батьків, а тато на ніч йшов до мами, а на день додому, працювати на батьківському полі. Тато спершу думав, що все стане на своє місце і дід з бабою змиряться. Дід на примирення не йшов. Така поведінка діда з бабою лише підсилювала ворожнечу, і по селу поширювалися різні побрехеньки.

Одруження тата без згоди своїх батьків викликало надзвичайно негативну реакцію не тільки серед рідних і родичів тата, більшість селян теж засуджувало такий вчинок. Відомо, що батьки взяли шлюб нелегально, весілля не було. Розгніваний непокорою сина, дід стояв на своєму, продовжував не визнавати невістку, а тато, в свою чергу, не міг і не мав права так далі жити. Треба було терміново щось вирішувати. І молоді скоро придумали непоганий вихід, – завербуватись на роботу до Франції. Таким чином, вони хотіли розв’язати свою проблему, вирішити сімейний конфлікт і відгородити себе і діда від подальших непотрібних сільських розмов. Батьки, як і всі тогочасні емігранти-заробітчани, надіялись у Франції заробити і відкласти трохи грошенят, повернутись додому, купити земельний наділ і завести власне господарство. Без власного господарства ніхто не уявляв собі життя. Місто в цей час було недоступним для українців з далекого села, тому що навіть у Львові тоді не булопотужної промисловості, було кілька фабрик, і різні майстерні, якими володіли жиди або поляки. Повоєнна економічна криза послабила і так незначні львівські підприємства. Лише після 1935 року вони почали оживати. Слабкий розвиток промисловості був причиною значного безробіття, яке в 1938 році становило 12 тис. осіб, що викликало ряд страйків і маніфестацій.

Дуже жаль, що тато з мамою так і не змогли виїхати, можливо тоді всі вони уникли б Сибіру, дід ще довго б жив і спочивав би на своїй власній землі, а не у Кустанайських степах, тато з мамою уникли б тюрми і знущань, а їхні діти мали б нормальне дитинство і батьківську ласку. На жаль, для батьків і всієїродини була запрограмована інша версія життя. Їм судилось пройти через суворіші випробування. Як кажуть, від долі не втечеш, хоча покладатися тільки на неї теж не варто. З її капризами треба боротися і вчасно вживати обґрунтовані і вірні заходи. Одні люди коряться долі, інші творять її самі.

В тридцятих роках, перед війною (за війну ще ніхто тоді і не думав) вербуватися на роботу в інші країни було дуже модно, але ця мода була вкрай вимушена (приблизно, як тепер). Злидні, біда змушували бідних, босих і голодних людей їхати на заробітки і шукати в чужій країні щастя. Дійсно, в тридцятих роках всі західні країни, а в першу чергу США і Канада, почали розвиватися, промисловість вимагала робочої сили, постачальником якої і стали бідні і нерозвинені країни. Всі заробітчани їхали туди лише на певний час з єдиною метою: підзаробити, повернутись додому і завести або розширити своє господарство. Відомо, що їхні мрії збулися, але не на своїй рідній землі, а на чужині. Несподівано для всіх розпочалась друга світова війна, і всі вони залишились на чужині і надовго. Після війни вони вже не могли повернутися тому що тут на них чекала тюрма, а в кращому випадку виселення в Сибір. Їх рідний край став для них недосяжним і чужим, Західна Україна стала колонією комуністичного режиму, Росії. На рідний край опустилася залізна завіса. Колишні заробітчани стали емігрантами, а це значить, що вони автоматично стали «ворогами» народу. Їм, бідолахам, таке не могло і приснитися, але це був факт. Їм не було дозволено переписуватися зі своїми рідними і близькими, а ті, хто порушив цей неписаний закон, ставили під великий удар своїх рідних і близьких. Їхні листи чомусь не знаходили адресата. Було і так, що КДБ брало якусь переписку під особистий контроль, а взагалі всі листи з – за кордону перечитувались, і вживалися відповідні заходи. В кращому випадку КДБ повідомляло, що адресат вибув, а це вже свідчило про те, що сім’я – рідня вивезена на поселення в Сибір чи Казахстан, або переписку заборонено.