Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Як і коли прибули наші предки в село Макунів, ніхто з родини не знає. Окремі розповіді родичів, похилих людей не дають чіткого уявлення-відповіді на це питання. Воно закінчується вже на прадідові, якого чомусь теж ніхто не пам’ятає. З цього приводу я неодноразово розпитував тата: чи пам’ятає він своїх предків, хоча б бабу чи діда. Було дуже дивно, що, крім тата з мамою, він нікого з предків не знає. І ніхто з родини того теж не знав. Таке враження, що дід разом з іншими переселенцями переселився в с. Макунів один без сім'ї, але з великим земельним наділом—приблизно 10 га землі і 3 га лісу. Коли і хто йому давчиподарував, а можливо передав у спадок це багатство, того ніхто не знає.

Далі ми дізнаємося, що дід жениться на молодій і досить багатій п’ятнадцятирічні дівчині Розалії з сусіднього села Купновичі. Фактично з цього часу і почався наш рід Бервецьких.

Правда, дещо пізніше я дізнався, що разом з дідом в село переселилась і його рідна сестра. Вона жила разом з чоловіком, дітей у них не було. Кажуть, що вони були досить багатими. Їх величали Геліксевичі. Якось я з татом був на їхньому подвір’ї, смутно їх запам’ятав. Пригадую, що в них було багато вуликів з бджолами. Все пов’язано з подіями, які відбувалися в той час на теренах Галичини, і саме про них згадує літопис ще у 1368 році, де окремо виділяється м. Вишня як культурно-просвітницький центр, де народився, жив і творив видатний філософ, письменник Іван Вишенський. Місто СудоваВишня стало в ті часи культурним і ремісничим центром. Сьогодні СудоваВишня існує в межах Мостиського району Львівської області. Події, які відбувалися в Галичині в 14 ст., мали негативний наслідок для нашого краю. Це була запекла боротьба між Галицькими боярами і польським королем Казимиром за галицьку землю. Відомо, що внаслідок цієї боротьби галицькі землі були надовго захоплені польськими феодалами, а народ Західної України був поневолений і попав в повну залежність від поляків. Поляки як окупанти встановлювалисвої порядки, а людей, особливо інтелігенцію, ополячували. Всі кращі галицькі землі перейшли у власність польських поміщиків, які в свою чергу виселяли з уже обжитих земель небажаних галичан на ще не освоєні землі.

З письмових джерел відомо, що село Макунів, до 1648 року Маковнів, вперше згадується в літературі в 1466 році. З тих джерел дізнаємося, що наше село знаходилось у приватній власності поміщика пана Ольшанського аж до 1848 року. Це був довгий період поневолення і знищення боярської влади на Галичині. Можливо, це і було причиною того, що в наш тоді ще необжитий край, в с. Макунів, переселилося чотири, а може і більше родин. Всі ці родини місцеві жителі стали величати Бервецькими. Я думаю, що потрібно взяти до уваги ту місцевість, звідки вони приїхали. Це було село Берлецьке Станіславської (сьогодні Івано-Франківської) області. Це підтверджують архівні дані Івано-Франківської області. Саме тоді поляки виселяли звідти на необжиті землі людей. Тому прибулих звідти в наше село людей стали величати Бервецькими. Ось така маленька, можливо, прикра історія переселенців Бервецьких. Так вони прижились в нашому селі. Працювали вміло, а тому заслужено користувались авторитетом серед селян.

З урахуванням дитячих вражень, я згадую про своє рідне село з великою теплотою, воно в моїй ще дитячій пам'яті виглядало напрочуд гарним. По- іншому не могло й бути, я в ньому народився і виріс, тут пройшло моє босоноге дитинство, шкільні і юнацькі роки, тут я виростав і мужнів.

Наше село вже за моєї пам'яті виросло до 360 дворів з населенням більше, як 2 тис. чоловік. З моїх дитячих спогадів воно було надзвичайно красиве, все потопало в зелені, звідки виднілись хіба що білі хатки. Усі садиби були обгороджені плотами з перелазами від сусіда до сусіда. Краса нашого села набувала особливого забарвлення весною, коли довкола все зеленіло, всі готувались до Великодніх свят. Господині білили хати, господарі приводили до порядку подвір’я, сад, а діти, як годиться, були напохваті, і з великим нетерпінням чекали Пасхи. Перед святами обов’язково проводилась і громадська толока, основне завдання якої полягало в тому, щоб привести до порядку дороги, церкву і школу, для селян це був святий обов’язок.

Наше село не мало вулиць, крім центральної. Розташовувалось окремими забудовами по 30—50 хат і обов’язково зі своєю назвою, що відповідала їхньому географічному положенню—ландшафту. На центральній садибі були розташовані церква, школа, читальня-клуб і корчма-магазин. Гордістю наших односельчан була школа, збудована в 1937 році за їхні власні кошти. Школа на той час була одна з найкращих в районі, цегляна, двоповерхова з перспективою на майбутнє. Саме в цій школі я провчився цілих десять років і дечого навчився. З цього приводу я хочу згадати цікавий факт: землю під забудову школи, на прохання односельчан, на пільгових умовах продав мій дід Павло. Місце для школи було підібрано зі смаком, в самому центрі села. Вона і сьогодні стоїть і працює (2010р.), але як восьмирічка.