Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Ми українціпереважнодумаємо «Нам треба лихо перебути…» А треба просто робити свою справу, робити на високомурівні, щоб до неїприєднувалися люди, а не просто бити себе в груди й кричати, що на нас тиснуть, нам недають. Скількиможнаскиглити і плакатися. Потрібновипростати хребти, відродити душі і дух і стати народом. Меншедумати про себе в справі, більше про справу в якійти є, до якоїтипричетний. Не потрібнобоятисяпоступитисямісцем молодим, розумнішим, енергійним. Укожну справу необхідновливатимолодуенергійну кров тоді, буде результат і успіх. Поліпшити свою долю ми зможемо лиш в середовищі, утвореного із свіжого повітря мільйонів та мільярдів зроблених корисних справ. І ми повинні готувати до цього своїх дітей і онуків. Тому у дитинстві діти мають засвоїти складні уроки обов’язок, побожність, мужність, самодостатність, важливість власної думки, відмову від психології покірності.

Сподіватися що хтось зробить щось добре для ваших дітей, не варто. Історичний досвід свідчить, що цей принцип не працює. Не потрібно чекати на хазяїна, який би нами попихав і роздавав накази. Дітям потрібно дозволити взяти на себе відповідальність і відігравати важливу роль в житті суспільства, тоді вони досягнуть вагомих результатів. Наші діти – це окремі особистості, вони мають отримувати правильне виховання у неповторних умовах своєї власної сім’ї, яке зформує велику надію на те, що будь-яких цілей можна досягти, спираючись на свої особисті знання, довіряючи своїй інтуїції.

Маючи глибоку потребу в тому, щоб мати особистий успішний досвід в чому – небудь. Мрія – це успіх! І процес досягнення цього успіху, має більше значення, ніж сам успіх. Істинний сенс життя в тому, щоб “ зростав ваш сад, а не банківський рахунок.»

Багато читачів запитують: “ А що з того ти будеш мати? ” А що має бджола – як кажуть люди – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що нас мають і годують? Що питаюся? Так уже Бог дав і так мусить бути! Хтось і цю роботу мав зробити.

Памятаючи слова Григорія Сковороди, який писав:” Минуле – це фундамент сьогоднішнього дня і будівля нашого сьогодення ніколи не стоятиме, коли не буде міцний фундамент. Отже, повертаймо пам’ять народові, фундамент головної суті людської цивілізації.»

Перефразовуючи письменника-романіста Уласа Самчука скажу наступне, я пишу історію свого села не тому, що я історик, а тому що відчуваю обов’язок перед своїми земляками і роблю це так як можу, як розумію, виходячи з тих умов і інформаційної бази яку маю, хочу і сам усвідомити життя цієї чи іншо їєпохи, життя певних особистостей, хотілося щоб не затерлися їх стопи на цій землі, щоб не розвіявся їх дух в часі і просторі.

Михайло Бервецький.

(Родинні спогади Бервецького Володимира Даниловича 1936)

Спогади. Спогади. Оці вічні спогади чомусь завжди приваблюють і мучать людей. Більш за все це пов’язано з прожитим і пережитим. Людина, яка прожила довге життя, повне тривог, печалі і розчарування, старіє і задумується. Вік прожито, а щастя, радості так і не бачено. Ніби немає його на землі, або кудись заблукало. А може все не так, і ти марно прожив на цьому світі? Все це мучить і знову, і знову повертає до спогадів. Я пам’ятаю, як тато в останні роки свого життя, особливо при сімейних святкових зустрічах, неодноразово повторював, що в нього в голові накопичилась маса спогадів, і якби він міг все описати, що бачив, чув і пережив, то могла б бути цікава книжка. Слухаючи окремі розповіді тата, я розумів, що тата болить душа, що, можливо, він десь не так вчинив, не прийняв правильного рішення, що вплинуло на подальше його життя, життя родини, його дітей.

У кожної людини життєвий шлях складається по – різному, одні згадують його з насолодою і хотіли б ще раз його повторити. Життя таких людей пройшло гладко і в добрі, їм все вдавалося зробити без жодного напруження, досягти певного рівня в суспільстві і жити без всяких ускладнень. Як вони цього досягли, і хто їм допомагав, це вже інше питання. Одним просто в житті поталанило, інші просто прилаштувалися до існуючого режиму. І не тільки прислуговували йому, а правдою і вірою служили йому, в більшості заради свого спокою, благополуччя і кар’єри. При системі, яку ми пережили, це були доноси на близьких і знайомих, на сусідів, на колег по роботі, це підслуховування і знову доноси. Це підлість і зрада, підлабузництво. Інші самостійно стверджували себе і, як правило, більшість з них не могла знайти себе.