Антуан де Сент-Екзюпері - Маленький принц. Ілюстроване видання

Леонові Верту.

Прошу дітей пробачити мені за те, що я присвятив цю книжку дорослій людині. Скажу на виправдання: ця доросла людина – мій найкращий друг. І ще: він здатен зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. І, зрештою, він живе у Франції, а там зараз голодно і холодно. І він дуже потребує розради. Якщо і це не може мене виправдати, то я згоден присвятити цю книжку тому хлопчикові, яким був колись мій дорослий приятель. Адже всі дорослі спочатку були дітьми, от тільки мало хто з них про це пам'ятає. Отже, я виправлю присвяту:

Леонові Верту,

коли він був маленьким.

Коли мені було шість років, у книжці під назвою «Правдиві історії», де йшлося про незаймані ліси, я побачив химерний малюнок. На ньому величезна змія-удав ковтала хижого звіра.

У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не жуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить безпробудно півроку, аж поки перетравить їжу».

Я багато думав про життя у джунглях, сповнене пригод, та й собі намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок. Це був мій малюнок № 1. Я показав моє творіння дорослим і спитав, чи не лякає він їх.

– Чого б то капелюх лякав? – була відповідь.

А це ж був не капелюх. Це був удав, який проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, щоб дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все пояснювати. Це мій малюнок № 2.

Дорослі порадили мені не малювати змій ні зовні, ні зсередини, а краще цікавитися географією, історією, математикою та правописом. Отак і сталося, що в шість років я зрікся блискучої кар'єри художника. Зазнавши невдачі з малюнками № 1 та № 2, я геть зневірився у собі. Дорослі ніколи нічого не можуть збагнути самотужки, а діти втомлюються без перестанку їм все розтлумачувати.

Отже, мені довелося обрати собі інше ремесло, і я вивчився на льотчика. Я облетів майже цілий світ. І географія, по правді сказати, стала мені у пригоді. Я вмів з першого погляду відрізнити Китай від Аризони. Це дуже корисно, якщо вночі заблукаєш.

За своє життя я зустрічав чимало всяких серйозних людей. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зовсім близько. І від цього, зізнаюся, не став думати про них краще.

Коли я зустрічав дорослу людину, яка здавався мені розумнішою і кмітливішою за інших, я показував їй свій малюнок № 1 – я його зберіг. Але доросла людина незмінно відповідала мені: «це капелюх», і я вже не говорив з нею ні про полозів, ні про незаймані ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до понять світу дорослих. Я говорив з ними про гру в бридж і гольф, про політику і краватки. I дорослі тішилися, що познайомитися з такою розважливою людиною.

Так я і жив на самоті, і не було мені з ким погомоніти і розрадити душу. Аж ось шість років тому довелося мені зробити вимушену посадку у Сахарі. Щось зламалося в моторі мого літака. Зі мною не було ні механіка, ні пасажирів, і я вирішив, що спробую сам все виправити, хоч це і нелегко. Мені мав або полагодити мотор, або загинути. Води у мене було ледь на тиждень.

Першого вечора я заснув на піску в пустелі за тисячі миль від житла. Людина, що зазнала лиха і загубилася на плоту посеред океану, і та була менш самотньою. Уявіть моє здивування, коли на світанку мене розбудив чийсь тоненький голосок. Він сказав:

– Будь ласка… Намалюй мені баранця!

– Що?…

– Намалюй мені баранця…

Я схопився, наче наді мною грянув грім. Протер очі. Почав оглядатися навколо. І бачу – стоїть незвичайний малюк і серйозно мене розглядає. Ось найкращий його портрет, який мені пощастило згодом намалювати. Але на моєму малюнку він, звісно, далеко не такий гарний, яким був насправді. Та це не моя провина. Коли мені було шість років, дорослі переконали мене, що художника з мене не вийде, і я нічого не навчився малювати, крім удавів – зовні і зсередини.