Отже, я на все око спостерігав за цим видінням. Не забудьте, я знаходився за тридев'ять земель від людського житла. А тим часом було зовсім не схоже, щоб це хлоп'я заблукало або було до смерті втомлене і налякане, або вмирає від голоду і спраги. З його вигляду аж ніяк не можна було сказати, що це дитина, яка загубилася у безлюдній пустелі, далеко від усякого людського житла. Нарешті до мене повернулася мова, і я запитав:
– Але ж… Що ти тут робиш?
І він знову попросив тихо і дуже серйозно:
– Будь ласка… Намалюй баранця…
Все це було так таємничо і незбагненно, що я не посмів відмовитися.
Хай як безглуздо це виглядало тут, у пустелі, на волосок від смерті, я всеж дістав з кишені аркуш паперу і вічне перо. Але якраз згадав, що вчився здебільшого географії, історії, математики і правопису, і сказав малюкові (трохи навіть розсердившись), що не вмію малювати. Він відповів:
– Все одно. Намалюй баранця.
Оскільки я ніколи в житті не малював баранів, я відтворив для нього одну з двох картинок, що їх лише і вмів малювати – удава зовні. І дуже здивувався, коли малюк вигукнув:
– Ні, ні! Я не хочу слона в удаві! Удав дуже небезпечний, слон надто великий. А у мене вдома все маленьке. Мені потрібен баранець. Намалюй баранця.
І я намалював.
Він уважно подивився на мій малюнок і сказав:
– Ні! Цей баранець зовсім кволий. Намалюй іншого.
Я намалював.
Мій новий друг м'яко, поблажливо посміхнувся.
– Ти ж сам бачиш, – сказав він, – це не баранець. Це великий баран. У нього роги…
Я знову намалював по-іншому.
Але і цим малюнком він був незадоволений:
– Цей надто старий. Мені потрібен такий баранець, щоб жив довго.
Тут я втратив терпіння – адже треба було швидше розібрати мотор, і нашкрябав ящика.
І пояснив:
– Ось тобі ящик. А в ньому сидить саме такий баранець, який тобі потрібен.
Але ж яким було моє здивування, коли мій суворий суддя раптом засяяв:
– Ось такого я й хотів! Як гадаєш, чи багато він їсть трави?
– Навіщо тобі?
– Просто у мене вдома всього дуже мало…
– Йому буде достатньо. Я тобі даю зовсім маленького баранця.
– Не такий вже він і маленький… – сказав він, нахиливши голову над малюнком. – Поглянь-но! Мій баранець заснув…
Так я познайомився з Маленьким принцом.
Нескоро я зрозумів, звідки він з'явився. Маленький принц засипав мене питаннями, але, коли я сам його запитував про щось, він наче й не чув. Лише потроху, з випадкових, сказаних мимохідь слів мені все відкрилося.
Так, коли він вперше побачив мій літак (літак я не малюватиму, мені все одно не впоратися), він запитав:
– Що це за штука?
– Це не штука. Це літак. Мій літак. Він літає.
І я з гордістю пояснив йому, що вмію літати. Тоді малюк вигукнув:
– Як? Ти впав з неба?
– Так, – скромно відповів я.
– От забавно!..
І Маленький принц так голосно зареготав, що мене взяла досада: мені б хотілося, аби моєму лихові співчували. Потім він додав:
– Виходить, і ти прибув з неба. А з якої планети?
«Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!», подумав я і запитав напряму:
– Виходить, ти потрапив сюди з іншої планети?
Але він не відповів. Він тихо похитав головою, роздивляючись мій літак:
– Ну, на цьому ти не міг прилетіти здалеку…
І замислився про щось. Потім вийняв з кишені баранця і почав роздивлятися цей скарб.
Можете собі уявити, як розпалилася моя цікавість від його напівзізнання про «інші планети». І я спробував дізнатися більше.
– Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати баранця?
На хвилину він замислився, потім сказав:
– Дуже добре, що ти дав мені ящика, баранець тут спатиме ночами.
– Ну звісно. І якщо ти будеш слухняним хлопчиком, я дам тобі мотузку, щоб вдень його прив'язувати. І кілочок.
Читать дальше