Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Ще в поїзді, з нудьги, коли було занадто багато вільного часу, мама згадала, що вміє ворожити на картах. Хтось приніс карти, і мама спочатку ніби жартома робила спроби в своєму маленькому колі, щоб розвіяти тугу, а далі ці спроби поширилися на більше людей і викликали більшу довіру. Розпочинаючи цю справу, мама добре розуміла, чого їй треба, і знала в цій справі свою силу. Мама думала, як нагодувати дітей, а серед поселенців були і багаті люди. Звістка про ворожбитку швидко розповсюдилась по всіх вагонах, і до мами почали приходити люди і просити поворожити. Відмовити таким людям мама просто не посміла, адже всі вони були вбиті горем, і кожен з них був по-своєму нещасним, а всіх разом об’єднувало одне—смуток і невідоме майбутнє. Туга за рідним краєм і усвідомлення того, що ти раптом став ніким, беззахисним і нікому не потрібним, доводила людей до розпачу. Як було відмовити тим людям тої маленької втіхи, надії, яку вони отримували, слухаючи, що їм говорять карти. Мама знаходила в картах для них теплі слова і надію. Всі дуже дякували мамі і говорили, що вона говорить їм”чисту правду». Мама говорила не багато, але під кінець всім одне і теж, що їх чекає радість і звістка з дому. За свою роботу мама грошей з нікого не брала, але люди є люди, і майже кожен хотів чимось віддячити і обов'язково щось принести, ніби-то дітям, а для мами це було надзвичайно важливо. Почали з’являтися якісь харчі.

Як я вже згадував, ворожити на картах маму навчила її цьоця зі Львова, коли вона в неї жила і помагала по дому. Мама про неї завжди говорила тільки добре, тому що від неї дечого навчилась. Місцеві люди, кудинас привезли на поселення, дивились на нас по-різному, одні з підозроюяк на кулаків-саботажників, які виступали проти радянської влади, мовляв, раз привезли, значить винні; інші жаліли і пошепки цікавилися, хто ми. Їх дивувала поведінка переселенців, адже в більшості це були інтелігенти, і такого життя, таких умов вони просто собі не уявляли, а прилаштуватися до нього їм було дуже важко. Словом, це були різні люди, різних національностей – європейці.

Умови, в яких опинилися вивезені на поселення люди, були нелегкими, виживали лише ті, які попадали в населені пункти. Першою проблемою, яка стала перед усіма—це знайти якесь житло. Татові вдалось домовитися з якоюсь жінкою, і в неї ми поселились. Не знаю чому, але від неї ми скоро перебралися до іншої жінки, яка жила з дитиною в напіврозваленій землянці. Вона, напевно, мала надію, що мужчини зможуть її відремонтувати. Крім того, вона ходила на роботу, а дитину нікому було залишити. Так воно і сталося, і від цього виграли обидві сторони. В неї нам було більш – менш затишно. Другою проблемою було включитися в якусь роботу і нагодувати сім’ю.

Прибулі скоро відчули, що тут можна вижити, і почали проявляти весь свій талант. Місцеві люди були багаті на зерно і сало, а це вже життя. З цього приводу тато завжди пригадував, як вони давали собі раду. Як я вже згадував, наша мама ще в дорозі привернула до себе увагу тим, що вміє ворожити на картах. То ці жінки і тут маму не забули, сповнювалося те, про що мама їм наворожила, з рідних країв стали приходити листи. Поступово спадав стресовий стан, люди відчули якесь полегшення. Як і в кожному селі, нічого немає тайного, щоб не стало явним. Місцеві жінки дізналися, що серед переселенців є «ворожка» і вони такої спокуси довго витримати не могли. Спочатку вони приходили потайки і просили“поворожити», і кожна з них несла яйця і сало, а для нашої сім’ї цього дуже бракувало. Як я вже згадував, цього добра в них було багато, була велика кормова база. Як не дивно, їсти ми вже не хотіли. Основне, що клієнти були дуже задоволені, говорили, що мама говорить їм всю правду. Все це відбувалося в одній кімнатці, і за маминою так би мовити працею спостерігав дід Павло, а по його щоках котилися сльози, так розповідала мама. Дійсно, плакати було чого і за чим, адже буквально протягом однієї днини, з вини окремих підлих односільчан, що прислуговували новому режиму, мій дід з поважного господаря став ніким і фактично нахлібником в сина і невістки, якою він так нехтував. Ось таке життя. Про можливості невістки дід нічого не знав.

Тато з мамою розповідали, що дід страшно сумував, він впав в страшну депресію і зовсім перестав цікавитися сімейними справами. А що він міг зробити в таких умовах, та ще й без грошей? Як я вже згадував, як тільки нас привезли на місце поселення, кожен мусів думати, як вижити. Тато ніби в жарт сказав, що хоч бери і повертайся назад. Оцінюючи всі обставини, тато з дідом задумали з часом тікати додому, тобто за всяку ціну повернутися на рідну землю. Ясно, що такий задум вимагав грошей не тільки на дорогу, а щена підкуп місцевих урядовців. Від їх мовчазної згоди залежало багато, навіть те, щоб пару днів після нашої втечі нікому не повідомляти.