Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Аналізуючи вже тепер події нашої втечі, можна тільки собі уявити, чим би ця втеча для нас могла закінчитись. Скоріше за все, дорослих посадилиб в тюрму, а нас віддалиб в дитячий притулок. Слава Богу, що цього не сталося, інакше ми вже ніколи не змоглиб зібратися разом, адже незабаром розпочалася Друга світова війна, яка не одну сім’ю розлучила навіки.

Батьки завжди з великою вдячністю згадували тих людей, які так сміливо і дружньо заступилися за нас, особливо коли дізналися, що ми з Львівської області і тікаємо з Сибіру. Наші сусіди вже давно цю епідемію пережили і знали, на що спосібний цей клятий режим. Так сталося, що я, будучи вже дорослим, на протязі багатьох років сам і з батьками, а пізніше і з дітьми на власній машині їздив до родичів на південь і на море, то кожен раз, проїжджаючи через Підволочиськ, ми згадували про ці події, і я розповідав дітям про ті страшні для нашої родини хвилини.

Якби там не було, а ми приїхали до Львова. На вокзалі нас зустріла цьоця Катруся, молодша татова сестра. То була радість і плач, адже не повернувся додому їх тато. З вокзалу ми поїхали на квартиру, де вона жила. Трохи відпочили, а незабаром до неї прийшов один чоловік з нашого села, який розповів про те, що відбувається в селі. Він також повідомив, що цьоця Рузя разом з Ольгою живуть в своїй хаті і ніхто їх не чіпає. Таке повідомлення для батьків було обнадійливим, але трудно було собі уявити, як влада сприйме наше повернення. Після довгих вагань батьки вирішили повертатися в Макунів до рідної хати. Фактично іншого виходу не було. Мама ходила останні дні вагітною. Через односільчанина тато попросив повідомити Гринчука Федора, який доводився йому швагром, щоб він нас зустрів на вокзалі міста Рудки. Рудки тоді були районним центром, але не нашим, до Макунева було 12 кілометрів. Наступнього дня ми приїхали до Рудок, де нас чекав Гринчук. Ми всі як змогли повантажилися на воза і поїхали до свого села, до рідної хати. Про те, що ми маємо приїхати додому, в селі вже знали і з нетерпінням чекали на зустріч, і родичі, і односельчани. Мені трудно передати момент зустрічі з нами, це було щось особливе, ніби ми повернулися з того світу. Людей зібралося надзвичайно багато, і всі хотіли перш за все особисто привітатися і про все дізнатися. Потрібно було все розповісти з самого початку, як везли, як доїхали, де жили і працювали, а основне, як нас відпустили. Стосовно самого нашого приїзду потрібно було бути дуже обережним, адже ніхто не знав, що ми просто втекли, а тому зайві питання дорослі старалися обминати, щоб не зашкодити самі собі. Зустрічі продовжувалися не один день. Батьків турбувало одне – що скаже з цього приводу місцева влада, як поставиться до нашого повернення. Дивно але влада мовчала, ніби нічого не було, і наш приїзд їх зовсім не цікавить. З цього було видно, що епідемія щодо виселення невинних людей минула. Я думаю, що владі в цей час було не до цього. Політична обстановка в країні була вкрай напруженою. В Європі вже йшла війна, яка підступала до наших кордонів, влада панікувала, незнаючи, що і як буде.

А в нас все було добре. Скоро прийшла добра новина, через два тижні народився братик, якого назвали Павлом. Так назвали на честь і згадку про діда Павла. Це було символом і традицією багатьох родин.

Помалу закінчилися зустрічі з односельчанами і родиноюі потрібно було повертатися до реального життя. Для батьків це було основне питання. Ніби вся господарка на місці і в той самий час нічого немає…. І в стайні, і в стодолі пусто, сім’я велика, і нею треба було опікуватися. Я не знаю, чи від родичів була якась вагома допомога, за винятком того, що мамин брат дав нам телицю. Як тато викручувався, не знаю, чомусь і розмови на цю тему не було ніколи. Тепер ясно, що в тій ситуації треба було скоріше продавати землю, ліс і все решта і тікати в місто. Це зараз можна собі дозволити такі відступи, а тоді люди трималися за землю якза щось святе. Хоча тато не любив займатися сільським господарством. Але він вірив в свої сили, і йому дуже хотілося відродити батьківське господарство. Тато любив згадувати, що він ще в Казахстані вірив, що повернеться додому на свою землю і заново буде господарити. Така непохитна віра, впевненість вселилася в татовій душі після того, як йому приснився сон, яб сказав віщий сон. Після поверненя господарство дійсно стало відроджуватися. Скоро в нас появилася друга корова. Так само тато придбав добротні коні, яких в селі ніхто не мав. Дещо пізніше тато продав на базарі телицю, купив великий образ в красивій рамі і подарував його церкві. Я думаю, що це була своєрідна подяка Богу за наше щасливе повернення. Цей образ і понині знаходиться в нашій сільській церкві. За такий подарунок тато отримав подяку від пароха і парафіян.