Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Життя тривало, батьки працювали і будували плани на майбутнє. Ще тоді вони прийняли рішення щодо подальшого виховання і навчання дітей. Про один я точно знаю. Батьки вирішили, що двом синам потрібно дати вищу освіту. Богдан і я мали йти вчитися, відповідно, на священика і лікаря. Що стосується нашого найменшого, то він мав ще довго рости і стати спадкоємцем, тобто залишитися на господарстві. Тоді наше дитинство було тісно пов’язане з релігійним вихованням, я пригадую, скільки сил і терпіння не одна бабуся і мама потратили на те, щоб навчити наше покоління хреститися перед образами і вивчити першу молитву. Ми ходили цілими сім’ями до церкви. Ми мали можливість ознайомитися з церковними порядками і обрядами. Нас примушували молитися вранці і ввечері перед сном. Найбільшим святом були Великодні свята. Біля храму збиралися майже всі діти села, у хлопців були масивні дерев’яні молотки, а старші підлітки заздалегідь вивішували під храмом масивну дошку з сучками, ми цими молотками щосили били по них відповідний такт, особливо при виносі плащаниці. Цей стук можна було чути з п’ятниці і до ранку неділі (великодньої). На Великдень, коли вже була освячена паска, молодь збиралася на різні забави біля храму, де окрасою всього був спів гаївок. Молодь збиралася групами під руки в ряд, могло бути кільканадцять таких груп, ходили кругом храму співаючи, а ще водили кривого танцю. Були забави і для менших дітей, і середнього віку також. Та з приходом більшовиків дітям заборонили ходити до церкви, а священикам до школи і вчити дітей катехизи. Дітям батьки на Великдень старалися купувати якісь обновки.

Сьогодні можна тільки приємно усміхнутися з тих чудових батьків-ських планів. Скоро почалася війна, і всі батьківські плани рухнули. Татові тоді виповнилося лише 33 роки. Всі знали, що в Європі йде війна, і мабуть думали, що вона їх не зачепить, або надіялися на краще. Була і така думка, що німці виженуть москалів, і народ знову заживе по-старому, але з німецькими порядками, щось подібно, як живе Австрія. Правда, селяни по-своєму готувалися до війни закуповували: сіль, сірники, мило.

Війна таки прийшла і на нашу територію, через наше село вона пройшла незамітно, село розташоване далеко від центральних транс-портних магістралей, якщо їх так можна назвати, адже доріг фактично не було. Селяни не бачили і не чули жодних боїв. Ввечері ще проходили якісь війська радянської армії, а вранці в село вже приїхали німецькі військові. Вони приїхали на мотоциклах, і зустріч їм влаштували тільки діти. Діти першими побігли дивитися на німців, а ще більше на мотоцикли. Для нас це було великим відкриттям, адже ніхто з сільських дітей ще не бачив такої техніки. Дорослі чекали, що буде далі, ніхто не знав, як будуть вести себе німці. Німецькі вояки вели себе спокійно, трохи покружляли по селу і поїхали. При зустрічі навіть давали дітям цукерки, а коли ми бігли за мотоциклами, то вони кидали нам цукерки на землю і страшно сміялися, як ми їх збирали і їли. Ми підіймали їх з пилюки, а цукерки були без обгорток, і це їх дуже забавляло. Німці поїхали, не входячи з ніким в контакт, вони просто переконалися, що немає в селі військ противника.

А тим часом в селі встановлювали новий окупаційний режим. В село приїхали представники влади, зібрали людей і оголосили, що їм потрібно обрати сільського голову (старосту, віта). Так, я не помиляюся, саме обрати, а не призначити, – ніби демократично. Я незнаю хто пропонував на цю посаду тата, але саме його вибрали старостою села. Можливо, кандидатура тата була найбільш привабливою, адже він недавно втік з Сибіру і мусів ненавидіти попередній режим і, відповідно, в тата був певний авторитет серед селян. Можливо, його просто підставили. Як би там не було, тато не зумів, а може не хотів викручуватися з цієї ситуації, і пізніше це мало вирішальне значення в його подальшій долі і долі його сім’ї вже після війни. (За німецької окупації німці старостами (солтисом) сіл ставили когось з заможних господарів. Таких в кожному селі було кільканадцять. Німцям нічого не вартувало в будь-який час поміняти того чи іншого керівника села чи міста, при потребі. Чому вибір німців випав на молодого ще тоді господаря (мав менше 35 років)?Мабуть, правильно згадує пан Володимир, основним було те, що сім’я Бервецького була вивезена в Сибір комуністичним режимом, і це зіграло основну роль у мотивацї німецької влади. Заступником став Кутний Микола Іванович (1903р.н.), секретарем – Бенцак Василь Стефанович (1901р.н.). Після закінчення війни і зприходом до влади комуністів всі були засуджені до 10 років тюрми і 5 років виселки. Кутний М. І. помер в тюрмі, залишилася дружина Марія і діти: Катерина, Іван, Федір і Ярослав.) . Судячи з усього, батько не був служакою, – як міг, так допомагав і оберігав односельчан. Тато навіть не помстився тим, хто запроторив його в Казахстан. Якось тато розповідав, що вони підходили до нього, а це були Буяр Павло і Базилічок, і просили пробачення. Тато повірив в їх розкаяння, хоча вони і дальше збирали компрометуючі матеріали на односельчан, а коли прийшов час, використали їх. Мені достовірно відомо, що саме за їхніми доносами був засуджений Венгер Петро. Тато за службу за часів німецької окупації відсидів 10 років тюрми. Зі всього видно, і тато сам розповідав, що не служив німцям вірою і правдою, за що німці не раз його били і сажали в тюрму. Я сам бачив, як приїхали два німці і вимагали пояснень, чому тато не організував транспорту на вивіз лісу. Тато виправдовувався, що коні кволі і немає фуражу. Коли це було перекладено німцям, то один з них вдарив тата по обличчю, а перекладач татові сказав, що він не мав права не послухатися. Був і більш серйозний випадок, коли батько самовільно роздав людям посівний матеріал, а вони його з’їли ще до посівної. За таке самоуправство тато міг серйозно постраждати. Тай таки посадили тата на два тижні в тюрму, а потім випустили. Одного разу якимось чином тато дізнався що в селі буде облава, і людей насильно будуть забирати в Німеччину на роботи. Тато через вірних людей попередив про це молодь села, і ті, хто в цей час сховався, уникнули насильного вивезення, а хто ні, всіх забрали. В нас в селі було п’ять жидівських родин, а коли німці почали забирати в гето, то всі євреї з села виїхали. Одній жидівській дівчині, яка мала ім’я Ципра, наша Оля дала свою кін карту (посвідчення), завдяки якій вона зуміла дістатися аж до Америки. Ципра проживаючи в Америці, постійно листувалася з Ольгою, запрошувала в гості і дякувала їй. Ольга один раз скористалася запрошенням і гостювала в неї. Одного разу я особисто бачив приїзд бандерівців у село під час німецької окупації. В село їх заїхало дуже багато, не менше сотні. Опікувався ними Крукеницький Федір, який був станичним УПА в нашому селі. Була, мабуть, якась нарада. Обідали в нашому саду. Під вечір всі роз’їхалися. Час проходив скоро. Війна продовжувалася цілих 1414 дні. Потрібно сказати, що в нашому селі німці поводилися нормально, в Німеччину забрали бажаючих (і такі були), або тих, що не захотіли ховатися підчас облав. Так одним з добровольців був мій двоюрідний брат Теофіль (син батькової найстаршої сестри Парані, що була замужем за Гринчуком Федором). ( Родина Гринчука Федора Григоровича була заможньою, проживала на хуторі Берці. У Федора було два брати Василь і Ілля, в яких були свої сім’ї, в народі казали на них – Мельники, мабуть колись хтось з батьківпрацював мельником. У Федора і Параскевіїбулоп’ятеродітей. Син Мирослав одружився з СавіцькоюМарієюФедорівною і проживав разом з батьком до війни, а потім у Львові. Дочка Наталя вийшлазаміж за БуяраДмитра Павловича, проживали на Завадівці, буливиселені в Сибір, післяповернення проживали в смт. Брюховичібіля Львова. СинТеофілмавосвіту 6 класів іще з дитинствамавнахил до кулінарії. Під час німецькоїокупаціїбуввивезений до Німечини як остербайтер, де працював старшим поваром в приватному готелі. Через іциндент (бійку) з господарем готелю попав в концтабір де перебував до приходу радянськихвійськ в Німечину. При йогозвільненнірадянськекерівництво дало йому зразу воєнну форму, і він став служитив червонійармії. Післязавершеннявійни проживав з сім’єю в місті Рудки, працювавшефповаром в ресторані. Син Зеновій, маючи освіту 8 класів, вчителював в селі Голодівка. Одружився з Балабух Катериною Миколаївною. Сїм’я проживала у Львові, мали трьох дітей. Дочка Віра була одружена з Фариною Петром Михайловичем родом з Магерівського району. У них було двоє дітей: дочка Ярослава і син Ігор. Під час німецької окупації, в час, коли віта села тримали німці під арештом, а це було кілька місяців, Гринчук Федір за примусу влади тимчасово виконував обов’язки старости села. За це був засуджений комуністичною владою після війни на 10 років тюрми і 5 років заслання. Був звільнений за хорошу поведінку і виконання норм, умовно достроково. Це сталося після смерті Сталіна. Ще одна татова сестра Ліля була замужем за Базелюком Іваном, проживали на Загреблі. В них було 5 дітей: Іван, Анатолій, Розалія, Ганна і Нестор ). Гринчуки згадує пан Володимир часто приходили до нас в гості, цьоця Параня до мами, а внуки до бабусі. А особливі зустрічі були на храмовий празник, на святого Даниїла, адже батько мав ім’я Данило. Це були щирі родинні теплі стосунки.