Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Знову комуністи або «другі москалі»

Війна тривала, час плинув скоро, але якось пішли чутки, що німці почали відступати. Ці чутки стали набирати реального змісту, і мудрі люди стали думати, як уникнути повторної зустрічі з визволителями зі сходу. Люди розуміли, що з їх приходом добра небуде, будуть арешти, тюрми і розстріли. В тата з’явився план заздалегідь виїхати на Захід через Сянок, Польщу і дальше. Він до цього почав готуватися. Бабуся Марія мала залишитися з дочкою вдома. Але мама чомусь категорично заперечила, боялася чужих країв і думала, що все минеться. Значно пізніше мама про це дуже шкодувала. І ми чекали, що буде з новим приходом більшовиків. Нас знову визволили. Фронт пішов на захід, а в селі знову почала встановлюватися радянська комуністична влада. Ожили ті, хто чекав її, а інші задумались, що буде з ними. Влада почала з того, що всіх неблагонадійних без суду і слідства запроторили в тюрми, або цілими сім’ями вивозили в Сибір на поселення. Все робилося з доносу і не тільки. Вже за часів незалежної України всім стало відомо, що був виданий наказ за підписами Берії і Жукова, згідно з яким всі жителі Західної України мали бути депортовані на Північні простори Росії. Але Україна – це не Чечня і не кримські татари, тут влада зустріла страшенний опір з боку визвольноїармії УПА, яка і вчас війни активно діяла на Західній Україні і не дозволяла здійснювати хворі замисли владних структур – депортацію цілого народу. З приходом комуністичної влади в наше село, тато вирішив на деякий час виїхати з села, щоб вивчити поведінку влади збоку. Мав ще маленьку надію, що його не будуть чіпати, бо нікому ніби не робив шкоди за часів свого керівництва селом. Яка була наївність, адже вже сам факт співпраці з німцями – це вже кримінал. Арештували тата 21 лютого 1945 року. Слідчі дії проводилися в Судовій Вишні. А 26 жовтня Дрогобицький військовий трибунал засудив його до 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав після виходу з неволі.

Після арешту тата ми залишилися одні без жодної опіки, на мамині руки залишилася стара бабця і троє неповнолітніх дітей, і вся господарка. Богдану тоді виповнилося 15 років, і він сміло взявся за господарські обов’язки. Догляд за кіньми він взяв на себе, я пас корови. Скоро потрібно було їхати в поле орати і засівати озимину, а ця праця була не підсилу Богдану. Я йому помагав погоничем, та нічого путнього у нас не виходило. Ми скоро замучувалися, коні нас не слухалися, Богдану було тяжко орудувати плугом, бо був ще замолодим. Тоді мама домовилася з одним з сусідів, що він буде користуватися нашими кіньми і за це буде обробляти і наше поле. Держава пообкладала селян такими податками, що ледве і то не всі справлялися виконати їх. Селян, які не справлялися зі сплатою податку, оголошували саботажниками, тобто тими, що навмисно не хочуть виконувати державні замовлення. Таких віддавали під суд, а майно конфісковували. Все робилося, щоб примусити селян добровільно відмовитися від індивідуального господарства і переходити до колек-тивного, тобто до колгоспного ладу. Наші люди не знали, що таке колгосп, але відчували, що приходить біда.

В 1947 році померла татова мама. В 1948 році в районі розпочалася примусово-добровільна колективізація, в кожному селі уповноважені з району разом з місцевою владою організовували колгоспи. Організація колгоспу проходила таким чином, що в сільську раду викликали по 5—6 чоловік, розповідали, що таке колгосп, і примушували в добровільному порядку писати заяви на вступ. Люди категорично відмовлялися, тому що знали, що на наступний день все рухоме і нерухоме майно потрібно буде передати до колгоспу. Для селянина, який все життя привик трудитися на своїй землі, це було щось неймовірне. Крім того, для тих нещасних селян була і серйозніша небезпека – бандерівці розповсюдили листівки, де було сказано, що хто перший подасть заяву про вступ до колгоспу, буде повішаний. Люди були в безвихідному становищі. Для мами неможливо було віддати державі накладений на маму податок, і мама змушена була відмовитися від землі. Але владі і цього було мало. Маму закликали до сільради і сказали написати зaяву на вступ до колгоспу, інакше посадять за невиконання плану з податків. Незважаючи нате, що люди трудилися як бджілки, щоб виконати план з податків, цього було мало тій державі, щороку план збільшували. Податок був як грошима, так і натуральними продуктами. Хто не виконував план, оголошували саботажником, тобто таким, що навмисно не хоче виконувати державне замовлення, і таких віддавали під суд. Мама відмовилися писати заяву, а влада, в свою чергу, виконала свою обіцянку. Була порушена кримінальна справа, і в січні 1949 року маму було засуджено на десять років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадських прав з конфіскацією всього майна в дохід держави, хоча залишалися троє неповнолітніх дітей. На цьому судилищі я був теж, після суду маму забрали конвоїри. З ким і як я добирався додому, не пам’ятаю. Про дітей гуманна комуністична влада забула. Після суду над мамою в селі вже ніхто не хотів боротися проти влади і їхніх планів. Весною цьогож року було створено колгосп, і селяни везли мовчки все майно і все, що було потрібне для обробітку землі і колгоспної господарки, вели на ферму худобу. Всі селяни, які мали більше двох корів і коней, мали здати до колективного стада, яке оформляли як колгоспне майно. Певний період люди самі ходили годувати своїх корів і коней, можливо, думали, що якось повернуть. Свиней не забирали, накладали податок на сім’ю 50 кг. м’яса на рік. Для кожної сім’ї залишали по 25 арів землі, решту забирали до колгоспу. Люди жили бідно.