Михайло Бервецький - Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Але я знову повертаюся до життя нашої сім’ї. Отже, після засудження мами, ми, діти, залишилися самі, Богдану було 16, мені – 13, а Павлу – 8 років. При живих батьках ми стали круглими сиротами. Навіть малим дітям надзвичайно важко змиритися з тим, що так несподівано безвинно їхнє життя змінилося. Ми не мали права жити там, де народилися і росли. Фактично ми були позбавлені всього того, що так необхідно дітям. І ми це відчували своїм дитячим розумом. Але вдіяти нічого не могли, і зовсім справедливо сам себе питали: чому і за що? При цьому ми кожен день бачили тих підлих людей, які допомогли щоб нашу сім’ю вивезли в Сибір, а потім просили в тата прощення, за свою підлість, тепер знову проявили свою ницість і бездушність, безсердечність. Тато відбував покарання в якомусь концтаборі республіки Комі, маму посадили в тюрму, а ми залишилися одні, і про наше існування не згадали ні судові, ні місцеві органи влади, хоча це був їхній обов’язок. Про наше існування забула і гуманна радянська школа. Ми залишилися одні і чекали, що скажуть родичі. І дійсно, скоро нам прийшли на допомогу, мене забрала тітка Рузя, татова рідна сестра, і я був цьому радий, до мене гарно ставилися в її сім’ї. Павла забрала мамина старша сестра Ганна. Робила вона це без всякого бажання. Павло ще був малим, а в цьоці було в хаті своїх четверо дітей, старший ще вчився в Самборі, надворі була економічна скрута. Богдан поки що залишався в нашої сусідки, родички Бервецької Марії, жінки татового двоюрідного брата. Ми попрощалися, як діти, і розійшлися. Я відходив аж на третє село. І з жалем я покидав своїх товаришів і чомусь усвідомлював, що моє дитинство на цьому закінчилося. Та в цьоці мені було добре, вона робила все, щоб я заспокоївся і забув про те, що відбулося.

Приблизно через рік Богдану запропонували роботу бухгалтера в колгоспі, мабуть тому, що кадрів відповідних в нової влади не вистарчало. Богдан на цей час закінчив середню школу в Судовій Вишні. До цього він зумів продати наш ліс. Коли влада опам’яталася, то ліс вже встигли вирубати і вивезти. На нашій хаті влада організувала початкову школу. А через де який час хату нашу розібрали, щоб побудувати будинок для вчителя комуніста Фрика Стефана Івановича. Богдан хотів нас забрати додому, та не було куди, спочатку він взяв мене. Ми жили в Бервецької Марії? про яку я вже згадував. В неї було своїх троє дітей, жила, як і більшість, бідно, але надіялась на допомогу Богдана, який працював в колгоспі. Ця допомога була мінімальна. В основному привозив трохи зерна, щоб можна було змолоти на жорнах на муку і щось з того зварити і тим задурити голод. Пізніше Богдан забрав до нас і Павла. В одній кімнаті нас було шестеро, спали на бамбетлі, п’єці і на ліжку, зараз дивуюся, як ми там поміщалися. Богдан вечорами дозволяв собі ходити на кавалєрку, в нього з’явилися гроші і, звичайно, дівчата. Оскільки Богдан вважався в керівництві колгоспу, йому для захисту дали зброю (пістолет). З наступного року я пішов у школу у свому селі. Богдан несподівано для нас одружився, він був вже самостійним і нашим утримувачем, і сам все вирішував. Дружиною була вчителька Нюся Гнатівна, яка приїхала з братом з Черкаської області. Брат її вчився в технікумі.

( Про дружину брата Богдана пан Володимир говорить мало, каже що Богдан звав її Нюся, а ми кликали Гнатівна. І більше нічого, трохи дивно, хоча би тому, що після повернення мами з тюрми, і пан Володимир, і брат Павло, і мама, тобто вся сім’я, жили на квартирі невістки, разом з невісткою. Пану Володимирубуло 15 років, а коли братовапомагала стати Володимирувчителемфізкультури, то всі 17. Я особисто поцікавився в земляків про неї. І вони пам’ятають, що це була Галущенко Олександра, займала посаду директора школи і, звичайно, була комуністкою ).

Потрібно сказати, що шлюб був невдалим і пізніше розпався. В 1952 році жінок, які були засуджені і мали малолітніх дітей, умовно достроково звільняли, та чи всіх? Мама повернулася без найменших засобів для існування, розгублена, морально знищена, безпорадна, але щаслива що повернулася до своїх дітей, до рідного села, але без хати. Ми деякий час жили в невістки. Богдан просив маму гарно ставитися до невістки і поважати її. В 1953 році Богдана забрали до війська, а невістка перейшла на роботу в село Твіржа. Ми зі згоди влади пішли жити на вільну хату, яку залишили виселенці (а їх в селі було немало). Мама змушена була йти працювати до колгоспу, працювали за трудодень, щоб в кінці року щось отримати на цей трудодень. Всі в селі зрозуміли, – щоб якось вижити в цей час, потрібно красти. Щоб якось виживати, мама пізніше пішла працювати наважку роботу, ручне виробництво цегли, яку використовували для будівництва тваринницьких приміщень. Згодом за допомоги брата Миколи мама купила корову. Нам дали трохи городу для підсобного господарства. Влітку я мав заготовляти сіно на зиму для корови. Колгосп дав людям сінокоси, але за п’яту копицю сіна, що означало чотири до колгоспу а п’яту додому. Я закінчував 10 клас. Прийшло повідомлення від тата, що він чекає звільнення. Ми також з нетерпінням чекали його повернення. Ми все ще бідували, до школи ходили босоніж. Влітку я підробляв на жнивах, помічником комбайнера. Пізніше я влаштувався на роботу в МТС вагарем на час жнив, за що заробив 60 рублів. Ще до початку навчального року я поїхав до Львова і на зароблені гроші купив собі шинель учня фабрично-заводського навчання за 25 руб., чорний костюм за 24 руб. і, звичайно, чорну шапку за 3 руб. Це була перша моя одіж, придбана за власні гроші. Мама була задоволена моєю покупкою, а для повного щастя ще купила мені парусинові туфлі за 3,50 руб. Це були полотняні туфлі, носочки і задники із замінника, а підошва з пористої гуми. Павло ходив в черевиках на дерев’яній підошві. В такому взутті було надзвичайно трудно ходити, але люди ходили. Іншого виходу просто не було, злидні робили свою справу. Найбільше нам помагав вижити в цій скруті мамин брат Микола. Він був у стрибках і, використовуючи своє становище, помагав і сіном для корови, і паливом для хати, і харчами. А ще, бувало, я приходив до колгоспної комори, де комірником був Буяр Петро, і коли нікого не було, він насипав мені в мішок до 10 кг пшениці, і я так, щоб ніхто не бачив, ніс додому, мама змолола на жорнах, і ми мали трохи чим перебити злидні. Після закінчення школи, з допомогою братови, яка на той час вже проживала і працювала в селі Твіржа, мені райвно дало роботу вчителя фізкультури в сусідньому селі Дидятичі, це було в вересні, а вже в листопаді повернувся з армії вчитель цієї школи, і я змушений був звільнити йому місце. Мені запропонували роботу в іншому селі, але це було далеко від дому, і я з цієї причини відмовився. Це був 1954 рік. Скоро нам знову довелось шукати нове помешкання, тому що із заслання повернулася жінка з дитиною, в хаті якої ми проживали. Надзвичайно гостро стало питання, куди іти жити. І що ви думаєте, всі родичі раптом відвернулися від нас, родини не стало. Кожен розповідав про свою біду і проблеми і не хотів розуміти чужу біду. Після того, як наша родина нам відмовила, нас прихистила родина Каламуняка Михайла. Пам’ятаю, як мама плакала від образи, від безпорадності і страшно не хотіла йти жити до чужих людей. Це був встид не нам, а близьким і дальшим родичам, яких в селі було немало. А незадовго ми перейшли на вільну хату колишнього нашого сусіда Колодія Павла (в народі Гоць), який в цей час виїхав з сім’єю на проживання до Рудок. В цій хаті ми прожили до переїзду до Львова.