Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

За два тижні Арнольд зробив новий знімок — і на ньому вже зовсім інша сцена: ми бачимо руйновище.

Пізно ввечері 13 червня, щойно перед дев’ятою, на територію майбутнього ярмарку налетів черговий шквал, і він, здається, теж націлився на Будинок виробників і вільних мистецтв. Великий шмат північної частини будівлі завалився, що, у свою чергу, пошкодило високу галерею, яка мала обрамляти будівлю всередині. На підлогу попадало 30,5 тисяч метрів дощок. На фото Арнольда, яке зафіксувало цю катастрофу, видно крихітного чоловічка — можливо, то сам Бьорнем, — який стоїть перед величезною горою поламаного дерева й погнутої сталі.

І треба ж — саме ця будівля постраждала!

Забудовник Френсіс Еґнью визнав, що стіну недостатньо зміцнили, але звинуватив у цьому Бьорнема: мовляв, це він підганяв робітників.

Тепер Бьорнем підганяв їх ще сильніше. Він здійснив свою погрозу й подвоїв кількість робітників у Будинку виробників. Будували і вночі, і в дощ, і в жахливу спеку. Лише в серпні на цій будові загинуло троє. В інших частинах парку загинуло ще четверо, а ще десятки постраждали від переломів, опіків та інших травм. На виставці, як потім згадував один із них, стало небезпечніше працювати, ніж у шахті.

Бьорнем знов і знов вимагав ширших повноважень. Постійні конфлікти між Виставковою компанією і Національною комісією стали майже нестерпні. Навіть ті, хто вивчав їхні справи за наказом Конгресу, визнавали, що накладання сфер відповідальності є джерелом незгоди й невиправданих витрат. У їхній доповіді рекомендувалося удвічі зменшити платню Девісові: очевидна ознака того, що баланс сил змінився. Компанія з комісією уклали мир. 24 серпня виконавчий комітет призначив Бьорнема керівником робіт. Начальником усього.

Невдовзі Бьорнем розіслав листи всім головам відділів, у тому числі Олмстедові. «Я отримав особистий контроль над усією роботою, яка відбувається на території Всесвітньої “Колумбівської” виставки, — написав він. — Отже, з цього моменту й до наступного розпорядження ви доповідаєте виключно мені й отримуєте вказівки особисто від мене».

У Піттсбурзі молодий інженер — спеціаліст зі сталі — дедалі більше переконувався, що його відповідь Ейфелю може вдатися. Він попросив колегу зі своєї інспекторської фірми В. Ф. Ґронау розрахувати ті сили, які діятимуть на частини його споруди. Мовою інженерів, у цій конструкції був невеликий «мертвий вантаж» — тобто статична вага нерухомої маси з цегли і сталі. Більша її частина була «живим вантажем», — тобто її вага змінювалася з часом, як тоді, коли поїзд переїжджає через міст. «У мене таких прецедентів не було», — зауважив Ґронау. Через три тижні напруженої праці він усе ж таки отримав детальні розрахунки. Цифри були переконливі, навіть для Бьорнема. У червні бюджетний комітет дав згоду на будівництво того проекту. На нього було отримано концесію.

Наступного дня комітет скасував це рішення — передумали після ночі зі снами про шалені вітри, відчайдушне рипіння металу та дві тисячі життів, загублених в одну мить. Один із членів комітету назвав проект «монструозним». Інженери підспівали: ні, це не можна будувати, принаймні без загрози для безпеки!

А проте його молодий автор не визнав своєї поразки. Він витратив 25 000 доларів на креслення і додаткові специфікації, отримавши згоду групи інвесторів, серед яких були два видатні інженери — Роберт Гант (голова великої фірми в Чикаго) і Ендрю Ондердонк, відомий тим, що допоміг збудувати Канадську тихоокеанську залізницю.

Невдовзі він відчув, що стан речей змінився. Наче з неба впав новий відповідальний за «Мідвей» — Сол Блум, який, здається, був готовий братися за все на світі — що новіше й дивніше, то краще. А Бьорнем отримав практично необмежену владу над будівництвом виставки.

Інженер підготувався до третьої спроби.

У перший тиждень вересня 1892 року Олмстед і його юні супутники поїхали з Англії додому, відпливши з Ліверпуля на «Місті Нью-Йорку». Море було бурхливе, плавання нелегке. Морська хвороба звалила Маріон у ліжко, а Ріка постійно нудило. Олмстед і сам знову відчув, що його здоров’я погіршилося. Безсоння повернулося. Він писав: «Коли я повертався, то був ще більш недужий, ніж коли відпливав». Однак нині він уже не мав часу на відновлення сил. До Дня посвяти зостався всього лише місяць, а в Гаррі Кодмена знову заболів живіт, як тоді влітку. Олмстед рушив до Чикаго, щоб керувати ландшафтними роботами, доки Кодмен одужує. «Мене досі сильно мучить невралгія і зубний біль, — писав Олмстед, — і я втомився від цього наростання страху, тривоги і хвилювання».