Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Блум почастував пишномовного Арчі сигарою і запропонував йому посаду свого охоронця та помічника.

— Ваша пропозиція, — відказав Арчі, — видається мені цілком прийнятною.

Обидва закурили й випустили дим у тонкий туман над нью-йоркським портом.

Бьорнем щосили намагався прискорити темпи будівництва, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв, який мав бути завершений до Дня посвяти. У березні, лише за півроку до посвяти, він скористався своїм «царським» правом, зазначеним у контрактах. Він наказав відповідальним за Будинок електрики подвоїти кількість робітників і працювати в нічну зміну при електричному світлі. Відповідальному за Будинок виробників він погрожував влаштувати те саме, якщо той не пришвидшить роботу.

Бьорнем уже майже покинув сподіватися на перевершення Ейфелевої вежі. Нещодавно він відкинув чергову несусвітну ідею від серйозного молодого інженера з Піттсбурґа, котрий побував на його лекції в «Клубі суботнього вечора». Чоловік був цілком солідний (його компанія перевіряла всю сталь, яка використовувалася на будівництві виставки), але пропонував він щось таке, що не видавалося тривким. «Занадто крихко», — зауважив Бьорнем. На його думку, люди боятимуться цієї споруди.

Несприятлива весна й далі затримувала справу. У вівторок 5 квітня 1892 року о 6:50 ранку раптова буря зруйнувала щойно завершену насосну станцію, призначену для виставки, і знесла 20 метрів стіни Будинку штату Іллінойс. А три тижні по тому інша буря знесла 244 метри південної стіни Будинку виробників і вільних мистецтв. «Вітер, — писали в «Tribune», — наче особливо незлюбив територію Всесвітньої виставки».

Шукаючи способів пришвидшити роботу, Бьорнем викликав до Чикаго східних архітекторів. Одна з проблем, які видніли попереду, полягала в способі фарбування зовнішніх стін основних будівель, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв. Під час зустрічі виникла ідея, яка не тільки негайно допомогла вирішальним чином збільшити темп, але, врешті, спричинилася до того, що та виставка запам’яталася у світі як місце небаченої краси.

За всіма правами оформлення екстер’єрів було в руках Вільяма Претімена, офіційного відповідального за колір на ярмарку. Бьорнем пізніше відзначив, що взяв Претімена на цю посаду «головним чином через його дружбу з Джоном Рутом». Претімен не дуже годився до тієї справи. Гарріет Монро, знайома з ним і його дружиною, писала: «Його геній зраджували гордовиті й непоступливі риси характеру: він не вмів іти на компроміс чи приставати на чужу думку. Тож його життя було трагедією непослідовності».

У день зустрічі Претімен був на східному березі. Архітектори засідали без нього. «Я всіх квапив, знаючи, що невпинно борюся з часом, — згадував Бьорнем. — Ми вели мову про кольори, і тут нам спало на думку: а зробімо все чисто-білим! Не пам’ятаю, хто це запропонував. То, мабуть, була така річ, яка одразу всім припала до душі. У будь-якому разі я ухвалив це рішення».

Будинок шахтарства, спроектований Солоном С. Біменом із Чикаго, був майже готовий. Його вирішили побілити на пробу. Бьорнем дав вказівку пофарбувати його у вершково-білий колір. Претімен повернувся — і обурився, як згадує Бьорнем.

Претімен стояв на тому, що все, пов’язане з кольором, повинен вирішувати тільки він.

— Я дивлюся на це інакше, — відповів йому Бьорнем. — Вирішую я.

— Ну й нехай, — образився Претімен. — Тоді я від вас іду!

Бьорнем за ним не журився. «То був задумливий чоловік і дуже примхливий, — писав Бьорнем. — Я його й відпустив, тоді сказав Чарльзові Мак-Кіму, що мені буде потрібна людина, яка могла б справді відповідати за це, і по дружбі я на цю посаду нікого не братиму».

Мак-Кім порекомендував нью-йоркського художника Френсіса Міллета, який був присутній на зібранні, де ухвалили рішення щодо кольору. Бьорнем узяв його.

Міллет швидко виправдав очікування. Трохи поекспериментувавши, він зупинився на «простих цинкових білилах на олії» як найкращій фарбі для тиньку — потім придумав наносити фарбу не квачами, а за допомогою шланга, зробленого зі шматка газової труби — то був перший пульверизатор для фарби. Бьорнем прозивав Міллета і його малярів «бандою білильників».

У перший тиждень травня потужна злива вилила ледь не океан дощу на Чикаго й розвернула річку Чикаго по-старому. Знову каналізація стала загрожувати міській питній воді. Неподалік від водоприймачів бачили напіврозкладену дохлу коняку.