Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

У Чикаго він побачив: парк помітно змінився. Будинок шахтарства був готовий, Будинок рибальства теж. Решта споруд була цілком у процесі роботи, навіть — о диво! — велетенський Будинок виробників і вільних мистецтв, де по риштованню і даху метушилися сотні робітників. Тільки для підлоги тієї будівлі використали п’ять вагонів цвяхів.

У запалі будівництва, щоправда, постраждав пейзаж. Землю тут і там прорізали тимчасові стежки та рейки. Колеса всіляких возів і фургонів виорали глибокі колії по майбутніх стежках, доріжках і газонах. Усюди валялося сміття. Якби хтось уперше побачив територію в той момент, то подумав би, що люди Олмстеда, мабуть, узагалі ще не починали роботу.

Олмстед, звичайно, знав, що зроблено величезний поступ, але помітити його могло лише око професіонала. Там, де раніше була гола земля, вже утворилися лагуни. Тих горбів, на яких стояли будівлі, раніше не було: їх створили за допомогою грейдера. Минулої весни працівники Олмстеда посадили практично все те, що чекало свого часу в виставкових розплідниках, а ще 200 000 дерев, водяних рослин і папоротей, 30 000 верб — і все це під орудою його головного садівника з промовистим ім’ям-прізвищем І. Ден («Іден» — так англійською мовою читається назва Едем).

До Дня посвяти Бьорнем хотів, щоб люди Олмстеда зосередилися на розчищенні території та прикрашанні її квітами й тимчасовими ділянками дерну. Олмстед розумів, що це необхідно зробити, але ці дії суперечили його принципу облаштовування ландшафтів на десятиліття вперед. «Звичайно, основна робота від того страждає», — писав він.

Проте за його відсутності сталася й одна, без сумніву, позитивна зміна. Бьорнем дав концесію на виставкові кораблі компанії «Electric Launch and Navigation», і та зробила дуже симпатичне електричне судно — якраз таке, як хотів Олмстед.

У День посвяти навіть преса доволі тактовно не звернула увагу на дещо голий вигляд території і відчуття незавершеності Будинку виробників і вільних мистецтв. Якби вони зробили інакше — то була б зрада Чикаго й усієї країни.

Уся Америка передчувала урочисту посвяту. Френсіс Дж. Белламі, редактор часопису «Youth’s Companion» («Друг молоді»), подумав, що було б гарно, якби того дня всі американські школярі одночасно зробили щось для всього народу. Він склав звернення, яке Бюро у справах освіти розіслало майже до кожної школи. Як і оригінальний текст Белламі, воно починалося словами: «Я закликаю вас до вірності нашому Прапору й Республіці, яку він утілює…»

З великим парадом Бьорнем та інші достойники підійшли до Будинку виробників і вільних мистецтв, де ціла армія з 140 000 жителів Чикаго заповнювала приміщення площею два акри. Сонячні промені проходили крізь туман пари від людського дихання. П’ять тисяч жовтих стільців стояло на платформі для промовців, застеленій червоним килимом, а на тих стільцях сиділи підприємці в чорному, іноземні забудовники й духовні особи в багряному, ліловому, зеленому й золотавому вбранні. Колишній мер Картер Гаррісон, який знову брав участь у виборах на п’ятий термін, бродив залою і потискав руки, його чорний капелюх з опущеними крисами в юрбі зустрічали радісними криками. З другого боку п’ятитисячний хор співав «Алілуя» Генделя під акомпанемент п’яти сотень музикантів. У якийсь момент, згадує один зі свідків, «Дев’яносто тисяч людей раптом підвелися на ноги й одночасно замахало дев’яноста тисячами білосніжних хусточок; у повітрі закрутилися спіралі пилу, затремтіли до залізних ребер височезної стелі… У голові паморочилося, уся будівля немовби загойдалася».

Приміщення було настільки гігантське, що хор потребував візуальних сигналів, щоб знати, коли промова закінчилася і можна починати нову пісню. Мікрофонів ще не існувало, тож ті промови могла чути лише мала частина аудиторії. Решта, напружуючи всі сили, намагалися вловити бодай що-небудь, бачили вдалині постать, яка відчайдушно жестикулювала, а її голос губився в трясовині шепотів, кашлю й рипіння черевиків. Гарріет Монро, поетка й своячка Джона Рута, була там присутня і бачила двох найвидатніших промовців країни, полковника Генрі Воттерсона з Кентуккі й Чонсі М. Деп’ю з Нью-Йорка, які по черзі виходили на трибуну: «Обидва промовці кидали слова, немов вітер, до величезної маси глядачів, яка шепотіла, шуміла й не могла нічого почути».

То був великий день для міс Монро. Вона склала з нагоди цієї події довгий вірш — «Колумбівську оду» й умовляла своїх численних впливових друзів внести її читання в програму свята. Вона з гордістю спостерігала, як актриса читала її вірш до кількох тисяч людей, які могли почути. На відміну від більшості присутніх, Монро вважала свою оду блискучим, гарним твором, навіть замовила в друкарні п’ять тисяч примірників для продажу. Гарріет змогла продати кілька штук і пов’язала таку низьку популярність із тим, що в Америці дедалі менше людей захоплюються поезією.