Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Незважаючи на пильну увагу Рейнера, стан Олмстеда не покращився; гостювання в Гемпстед-Гіт стало його втомлювати. «Розумієте, я тут практично як у в’язниці, — писав він Гаррі Кодмену 16 червня 1892 року. — Щодня чекаю помітного покращення, але поки що кожного дня зазнаю розчарування». Доктор Рейнер теж, за словами Олмстеда, розгубився. «Він упевнено стверджує, неодноразово оглянувши мене, що в мене немає жодних органічних негараздів і я маю всі підстави прожити ще кілька років. Він вважає мої теперішні проблеми видозміною тих, які повели мене в закордонну подорож».

Практично щодня Олмстед катався довколишньою місцевістю в колясці «щоразу більш-менш інакшим шляхом» і дивився на сади, церкви, приватні парки і природу. Майже кожна декоративна клумба ображала його смак. Він таврував їх як «дитячі, вульгарні, позірні, недоречні й позбавлені смаку». Натомість сама сільська місцевість Англії зачаровувала його: «В Америці немає нічого до порівняння з тією пасторальністю чи мальовничістю, яка в Англії — типове явище. Я не можу не захоплюватися. Краєвид, який відкривається моїм очам, коли я пишу, просто дивовижний». Найкрасивіше видовище, відзначив він, створюється найелементарнішими, щонайприроднішими поєднаннями місцевих рослин. «Найвишуканіша комбінація — дроку, шипшини, ожини, глоду й плюща. Навіть коли вони не квітнуть — вони просто чарівні. Таких рослин можна добути скільки завгодно, і то дуже дешево».

Інколи те, що він бачив, ставило під питання його уявлення про оформлення Джексон-парку, інколи — підтверджувало. «Усюди найдекоративніші місця, що відкривалися нашим очам, — ті, де виткі й повзучі рослини перехитрували садівника. Ми не можемо насадити достатньо подібних дрібних рослин». Він розумів, що не матиме часу дати природі створити такі ефекти. «Постараймося, наскільки це можливо, звісити виткі рослини й гілля дерев над мостами з тим, щоб утворити затінок, відображення листя у воді й часткове її притемнення».

Передусім ці прогулянки зміцнили його переконання, що Лісовий острів, незважаючи на той японський храм, слід залишити якомога природнішим. «Я більше, ніж будь-коли, міркую про цінність острова, — писав він до Гаррі Кодмена, — і про важливість використання усіх можливих оригінальних способів забезпечити непроникну запону, масивні хмари густого листя на його межах; багатство й розмаїтість дрібних деталей, суворо підпорядкованих загальному ефекту… Забагато не буде ні очерету, ні адлумії, ні анредери, доречні й сарсапарель, клематис, ожина, духмяний горошок, дурман, ваточник, малі західні соняхи та кручені паничі».

Але також він визнавав, що тієї дикості, якої йому б хотілося, можна досягти лише ідеальним доглядом. Він переймався, що в Чикаго це не вдасться. «Стандарт простого англійського робітника — навіть останнього простака та грубіяна — щодо охайності, краси й елегантності садів, галявин і доріжок нескінченно вищий, ніж у чиказького принца-комерсанта чи віртуоза, — писав він Кодменові, — і ми знеславимося, якщо не зможемо виконати цю справу на порядок краще, ніж наше начальство готове вважати за відповідне».

Загалом Олмстед і далі був переконаний, що його ландшафт виставки вдасться. Однак його тепер турбувала інша річ. «Єдиною хмарою над нашою виставкою, на мою думку, нині є холера, — писав він до своєї бруклінської контори. — Повідомлення з Росії і Парижа сумні й тривожні».

Поки алжирці Сола Блума наближалися до порту Нью-Йорка, працівники на «Мідвеї» встановлювали тимчасові приміщення, де ті могли замешкати. Блум поїхав до Нью-Йорка зустрічати пароплав і зарезервував два вагони, щоб алжирці з речами могли доїхати до Чикаго.

Щойно алжирці зійшли з корабля, вони забігали на всі боки. «Я так і бачив: вони зараз заблукають, потраплять під колеса чи в тюрму», — згадував Блум. Здається, ніхто за них не відповідав. Блум помчав до своїх алжирців, вигукуючи накази англійською й французькою. Тут до Блума підійшов чорний велетень і чудовою англійською, гідною Палати лордів, промовив:

— Я прошу вас поводитися більш пристойно. Інакше я можу втратити самовладання і кинути вас у воду.

Чоловік назвався Арчі, між ним і Солом почалася більш мирна розмова, і він розповів, що десять років служив особистим охоронцем в одного багатого лондонця. «Нині, — продовжив він, — я відповідаю за те, щоб провадити моїх супутників до місця, що зветься Чикаго. Наскільки я розумію, воно розташоване в глибині континенту».