Марія Ткачівська - Княгиня Острозька

Бона Сфорца не довго роздумувала, як поєднати Іллю з Беатою. Вона влаштувала бал на честь богині полювання Діани. «Тут Ілля вполює свою лань», – передбачила королева. Зрозуміло, що богинею могла бути тільки вона – королева Бона, яка «вкотре мала охопити Краків свіжим вітром, зійти зорею над Вавелем і осліпити двір своїм італійським глянцем». Вона так і сказала своїм придворним: «То тільки на полотні Тиціана Діана – рахманна й безжурна. Це не про мене!» Бона Сфорца кипіла лавою нових ідей: на цьому балі будуть танці морських німф і бій маскованих левів та тигрів. Та апогей свята королева тримала в таємниці: вона любила сюрпризи.

Коли панство веселилося, враз розчахнулися двері – й до зали ступив величезний драконисько, що сторіччями жив у печерах Вавеля. В очах – лискучі скельця, на спині – страхітливі крила, на плечах – король Крак – той, що сотні літ тому порятував Краків від цього страховиська.

Дракон хитав жаским головищем, грізно блискав очима. Враз він розчахнув скажену пащеку – і всі завмерли: чекали, що спалахне вогонь. Та, на диво ошелешеній публіці, він не метав полум’я, а поважним кроком ступив до її величності Бони Сфорци й ґречно схилив перед нею голову.

Король Крак погладив по спині свого «скакуна» і, мов ангел, змахнув у повітрі крилами. Він злетів високим сальто до ніг володарки і простягнув їй білу троянду:

– Це для вас, повелителько Вавеля.

Не вгавали овації, горіли від оплесків долоні, аж поки меткі акробати не скинули з себе плахти дракона й не вийшли з поклоном на середину зали.

Беата щоразу крутилася за крок від Бони, щоб бути в сяйві королевиного блиску. Її личко прикривала елегантна мережана маска зі срібним совиним пір’ям, яку королева сама вибрала для своєї підопічної. Коли Бона Сфорца поплескала в долоні, всі затихли. Вона підійшла ближче до Беати.

– Пані й панове. Богиня полювання має сьогодні обрати королеву птахів. Я обираю сову – символ мудрості й пізнання! – оголосила Бона.

Зала вибухнула оплесками. Цього разу вони належали королеві птахів – Беаті Косцелецькій. Бона Сфорца щось нашептала своїй вихованці, киваючи на князя Іллю. Звісно, що Беата вже знала, хто ховався за маскою яструба.

– А ви сьогодні – справжня королева! – приступив ближче князь Ілля. – Браво!

– Ви весь вечір наставляєте на мене свій лук, вельможний пане, – промовила Беата, обернувшись до Острозького.

– Я краще володію шаблею та ланцем, вельможна пані, – ховав свою усмішку за машкару яструба Ілля. – Та заради вашого серця я готовий навчитися гострити стріли, – загравав він із незнайомкою, заглядаючи у глянець очей під маскою.

– Ви легко розкидаєтеся такими словами, пане. А якщо я повірю? – підвела голову Беата, помахуючи віялом.

– Бачу, в яструба й сови багато спільного. То, може, час податися кудись на спільне полювання, – фліртував молодий князь.

– Ви впевнені, що саме хижу птаху шукаєте, вельможний пане?

– Здається, я той, кого шукаєте ви, – метнув першу стрілу князь Острозький.

– Ви надто сміливий, пане. А якщо за совиною маскою старе і страшне відьмисько?

– Це саме те, що мені треба, – він узяв руку маскованої пані й підніс до губ. – У неділю чекаю вас на королівському полюванні.

– Бачу, ви нетерплячий. Гадаєте, що впізнаєте мене без машкари?

– У вас на капелюшку буде пір’я сови, а в мене – яструба. Ось і домовилися, – тиснув князь.

– А ви наполегливий, пане. Я ще не сказала «так», а ви вже відповіли за мене.

– Хто надто довго чекає на пташку, той бачить, як вона втікає у клітку до іншого, – усміхнувся Ілля.

Князь Ілля Острозький любив королівський і князівський привілей – полювання. Ця пристрасть у нього ще з Острога. Правда, все давно вже було не так, як у добрі давні часи, коли князь чи король мав засвідчити народові захист від лютого звіра. Тепер це було ловецтвом трофеїв.

У неділю Беата нікуди не поїхала. Вона знала, чим ущипнути свого ловеласа.

«Лань ніколи сама не йде в руки єгера. Він має вдень і вночі відчувати неспокій, аж поки не збагне, що не може без неї», – навчала Бона Сфорца.

Беата поглядала з вікна, коли король зі своєю свитою виїжджав із двору. Князь Ілля щоразу озирався, але дами з пір’ям сови на капелюшку так і не знайшов.

Свою незнайомку він побачив аж за місяць на наступному полюванні в колі королівен. Саме в однієї з них на капелюшку було перо яструба. «Чому не сови? Можливо, це не вона?»

Ілля наздогнав її, коли почав даленіти в глибині лісу гавкіт гончих псів, які гнали диких кабанів чи косуль.