Марія Ткачівська - Княгиня Острозька

Вона присунулася ближче. Їй здавалося, що знала кожен сивий волосок, який з’являвся на голові повелителя за ці п’ятнадцять літ, кожну складку його губ. Човником своїх думок вона пливла кожнісінькою зморшкою, яка щороку чимраз глибше розкреслювала чоло короля. Невже вона більше не зможе зціловувати з них утому? Невже… Катажина поклала голову йому на груди й міцно пригорнулася.

– Ти мудра, Катажино, і все розумієш! – нарешті промовив король, наче до цятки на стелі.

– Ви лестите мені, ваша величносте? Гадаєте, я хочу все розуміти? – зібралася з думками Катажина, обернувшись на спину.

– Не гарячкуй, люба, – король не відводив очей від стелі. – Нічого не зміниш. – Він обернуся до Катажини й усміхнувся. – А ти досі вродлива, Катажино. Такою завжди залишишся в моїй уяві.

Сяйво свічок освітлювало широке обличчя короля, його коротко підстрижену густу бороду, тоненькі вуса та прозірливий погляд. Катажина підвела очі на повелителя:

– Чи пригадуєте, ваша королівська величносте, ту ніч, коли ви вперше прислали по мене карету? Ця ніч потопала в зорях… – Катажина рятувалася усмішкою. – Пам’ятаю, коні мчали, наче скажені, хитаючи каретою. Я дивилася у вікно крізь накинену вуаль і уявляла, якою буде наша перша зустріч наодинці, – її погляд губився десь на стелі, на оксамитових портьєрах. – Ви пам’ятаєте цю зустріч?

– Пам’ятаю. Тоді я ступив у ложницю і побачив тебе край вікна. Ти ще не встигла зняти капелюшка і дивилася на мене крізь золоту вуаль. Твоє волосся розсипалося поверх рожевої сукні. Тоді ще більше приворожила мене твоя врода, Катажино.

– Ви, ваша величносте, досі пам’ятає такі дрібниці?

– Не всі. Але ці пам’ятаю. І запах жасмину пам’ятаю, і твої жарти. Ніхто так не вмів ущипнути, як ти. Тонко, мов лезом.

– Ви, володарю, подарували мені багато приємних хвилин і чотирьох дітей.

– Я турбуюся про них, Катажино, – відповів сухо, змінивши тон. – Януш уже три роки вивчає римське та канонічне право в університеті Болоньї. І про єпархію для нього теж потурбуюся. Реґіна й Катажина зростають при королівському дворі. Беаті я теж ні в чому не відмовлю. Хіба я тобі обіцяв щось більше?

– Я вдячна вам, повелителю.

– І про мужа для тебе подбав. Тебе взяв за жону великий скарбник Корони, знана людина королівства.

«Знана людина!» Та хіба Катажина не відала, що її покійний чоловік Анджей Косцелецький був великим птахом при дворі? Був старостою Іновроцлава, Бидґощі, Освенцима, Кракова, а ще соляними копальнями у Велічці й Бохні керував. Там досі згадували, як під час однієї з пожеж у копальні він разом зі своїм радником Віфманом опустився в шахту, щоб погасити вогонь. Косцелецький не боявся мозолити руки і до чужого ласим не був. Здається, і до Катажини мав серце. Та що їй тепер із усього цього?

– За те, що умів подбати про королівські фінанси й збільшити доходи Корони, я винагороджував його достойно і завжди був щедрим до нього, – продовжив король. – Пам’ятаєш відлуння при дворі після вашого одруження? Попри все, я і в думці не мав когось слухати. Далі брав Косцелецького з собою у світи: він був талановитим дипломатом.

– Був, – спускалася на землю Катажина.

– Шкода, люба, що він несподівано відійшов у кращі світи.

– Час невблаганний, володарю. Тепер мене найбільше турбує Беатина доля, – дивилася правді в вічі метреса.

– Чому? Вона зростатиме при дворі разом із королівною й отримає добре виховання, як і інші твої діти.

– Вона ще зовсім мала. Ви, ваша величносте, офіційно визнали трьох наших дітей, а от Беату…

– Беату не можу. Вона народилася в шлюбі з Косцелецьким, пані. І вона офіційно – Беата Косцелецька.

– Вона ваша дочка, повелителю, хоча й народилася в шлюбі з іншим. І ви це знаєте. Ви могли б її визнати зараз, коли ви вільний…

– Не смій! Король не буває вільний! – він поквапом сів на крайчик ложа. – Я досі сумую за Барбарою.

– Пробачте, найясніший пане! Знаю про ваш сум, – поклала руки на його плечі й прихилила до них голову.

Після короткої мовчанки, яка видавалася вічністю, Катажина наважилася заговорити про те, що виїдало її зсередини:

– Знаю, що скоро до Кракова прибуде герцогиня Міланська, принцеса неаполітанська Бона Сфорца д’Араґоні з роду Медічі – майбутня королева, – не підводячи очей на короля, мовила Катажина. – Коли вона прибуде, ви не покинете мене, правда?

Метреса не почула відповіді.

Думка про майбутню дружину короля вже кілька місяців гарцювала в Катажининій душі й розбурхувала неспокій. «Кажуть, на гербі Сфорци – дракон. І Бона теж – дракон у людській подобі», – шепталися про неаполітанку при дворі. На тридцять літ молодша від свого володаря. Волосся – золоте руно, вуста – пелюстки троянд, очі – лава Везувію. Чи зможе тепер вона, Катажина Косцелецька, втримати серце й ложе короля, коли всі козирі на боці молодої запальної італійки? Попередня дружина була для Сиґізмунда тишею. Катажині це грало на руку. Стільки років ніщо не було на заваді метресі чекати у ложниці на короля, щоб піднести йому на таці принадних рук яблуко спокус. Тоді вона знала, що шлях до серця володаря ще довго вестиме його в сади її принад.