Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

– Що сталось? – нарешті мовив Адам Ружинський, який увесь цей час холоднокровно спостерігав за мовчазною люттю жінки.

– Ніхто зі мною там не говорив! – вибухнула Софія.

– Так вже й ніхто? – чоловічі вуста перетворились на доброзичливий човник, і це змусило Софію усміхнутись. Вона подивилась у блакитні очі коханого, переповнені ніжності, і Ходкевичева відчула, як очі її затуляє паволока сліз, жінка зарюмсала.

– Уяви, навіть той малий, онук Єроніма, якого я гледіла, і той від мене відсахнувся. – Софія шморгнула носом. – Я привезла тіло Єроніма до Берестя, в таку далечінь. Пробула з ним усі дні і ночі, коли над труною читали молитви в храмі. Я була з ним до останньої миті, коли тіло поклали в крипту. А вони всі – всі його діти і родичі уникали розмов зі мною! – від люті Софія розжеврілась.

– Вони просто тебе бояться. – З лиця Адама не сходила посмішка.

– Ні, вони мене зневажають. – Жінка гупнула долонею по столу.

– Ні, Софіє, вони знають твою вдачу і начувані, як ти обходишся з ворогами. Тому намагаються триматись подалі, аби ти не дай Бог не повела проти них армію. – Адам гикнув і відкинувся на спинку крісла.

У залу занесли наїдки і червоне вино у срібних глеках, розмова припинилась, аж поки служки не пішли геть.

– Як можна боятись ту, хто не втримала свої землі? – зітхнула Софія.

– Ти б їх втримала, якби не підступ Лаща. Дуже важко тримати оборону міст, коли ти знаходишся так далеко. – Адам притягнув до себе срібну тацю з запеченою на крутиві качкою.

– Ось тому моє ім’я заплямоване. Я мушу відвоювати свої землі. – Софія налила вина і задумливо поглядала на портрет власника дому – Єроніма Юр’євича Ходкевича, що впевнено і навіть трохи зухвало зі стіни дивився на них, дружину та її коханця. Чоловік на картині – здоровий, ще не старий, пан у золотому жупані і в червоному плащі, підбитому горностаєм. Таким вона його не пам’ятає. А згадуватиме лише хворим та кволим настільки, що піднятись із ліжка сам він не міг. Чого тільки коштувало Єроніму, каштеляну Вільна та старості серця Берестейщини, виконання королівського наказу, а саме супровід королевича Владислава перед виправою на Москву. Сигізмунд III Ваза розраховував, що досвідчений в політичних справах Єронім передасть знання молодому розпещеному принцу. Невідомо, чи встиг він бодай якоїсь науки того навчити, бо свій земний шлях скінчив Ходкевич ще на початку дороги, у Кремінці. Його слабке, підірване тою ж політикою здоров’я не витримало мандрів. Недовго Софія з Карабчиїв, вона ж княгиня Ружинська, була кастеляншою Відня. А шкода. Бо тут, у Литві вона нарешті відчула себе в безпеці і в любові. Ходкевичева позирнула в блакитні очі Адама і відчула, як тепло і добре їй стало раптом. У цій тьмяно освітленій вітальні палацу, що потонув в жалобі.

– Ти не мусиш воювати, Софіє, – плямкаючи, висловився Адам, що відрізав другий шмат качки.

– Ти що, не хочеш повернути землі Ружинських? Твої ж землі? – жінка посуворішала.

– Ні, це вже не мої землі. Я їх зрікся.

Софія пирхнула, але змовчала.

– І тобі раджу про них забути. Тут у Вільні – ти почуватимешся вільно. Вибач, за такий каламбур. Але це правда. Тобі не треба буде відстоювати себе, воювати. Тут із тобою буду врешті я. Тут, в місті, куди постійно навідується король зі своїм двором, ти зможеш вигідно видати заміж Марію. А що на неї чекає у Ружині? Постійні війни? Я б не ризикував її життям, Софіє.

Ружинська-Ходкевичева відчувала, як лють заповнює її по самі вінця. Вона і чути не хоче про відступ. Вона ж, Софія, ніколи не здавалась. Хазяйка з рипом відсунула крісло і підвелась. Спопеляючим поглядом вона змірила блакитноокого Адама, другого сина Кирика Ружинського. Але ані словом не прохопилась. Жінка в жалобі вийшла із зали і гучно гримнула дверима.

Хмель плівся нагору, аж до самого піддашшя, затулив собою всю стіну дерев’яної занедбаної садиби і здавалось, що проковтне, придушить її своїм міцним і гнучким зеленим єством. Італієць задивився на рослину і вдихав солодкаво-гіркий аромат. Від нього чухалось у носі. Моцне гілля нагадало йому виноградні лози, під якими він зростав в материному обійсті неподалік Рима. Під розлогим виноградом, який так само нависав над їхньою оселею, як і цей пахучий хмель, він грався, коли був малим, вчив латину та Святе Письмо вже підлітком, під ним вперше зізнався собі, що не тягне його ані до війни, ані до життя міщанина середньої руки з купою дітлахів та постійно роздратованою дружиною. Під тими лозами він вирішив йти шляхом до Бога. Але Всевишній, здалось, не почув його. Серджіо швидко опинився серед папських церковників, найвищих сановників, намагаючись отримати їхнє благословення на службу Богові, чи хоча б на дозвіл служити Папі. Благо, сімейні зв’язки допомогли йому наблизитись до найвищого духовенства. Але він поки так і не став ближчим до церкви. І він – ще не священник і вже не мирянин, немов застиг на роздоріжжі. Серджіо через це навіть сердився на церковників – замість того, аби дати гідне призначення, молодика відправили сюди, в цей незрозумілий йому край, наповнений схизматиками та єретиками. «Хоча треба визнати, що й серед них є особливі, – італійцю згадалась смішлива ігуменя. – Радість їй до лиця», – підсумував іноземець і рушив далі у бік корецького жіночого монастиря.