– Ваша світлосте, це форшмак. До речі, зроблений з литовської сельді. Я знаю, ви теж рибою торгуєте і непогано. – Шломо задоволено примружив одне око, втокнувши хлібний краєць в сіру гидоту. Видно, що настрій його значно покращився.
– То може перейдемо до справи? – нарешті вичавила із себе княгиня, відкладаючи двозуб.
– Звісно, якщо ви вже почастувались. Тепер можемо й до справ. Я знаю. Навіть не так, ми знаємо , що у вас є книга. Особлива. І ми за неї готові віддати особливу ціну. – Шломо розмови про справи витверезили, і він знову став серйозним, втулився своїм звичним крижаним поглядом у гостю. Та відсунулась подалі від столу, волосся на руці знову стало сторчма.
– Я не буду приховувати, що й мені дорога ця книга. Але якщо я знаю причину, чому вона так цінна мені, то хочу знати, у чому її цінність для вас? Чому ви її так хочете купити, що затіяли ось ці дивні перемови, надіслали мені пана Понхаса? І одразу хочу попередити – я все одно довідаюсь причину, тому не варто мені брехати. – Корецька говорила впевнено і навіть дещо загрозливо. Хоч Шломо був спокійним. Він погладжував свій повний живіт і не видавав жодних емоцій. Дослухавши до кінця, бородань спробував говорити якомога лагідніше.
– Ваша світлосте, звісно, я вам все поясню. І спершу хочу запевнити, що жодного злого умислу в нас немає. І я хочу подякувати вам словами нашого проповідника Ісаака бен Абрахама з Трокаю, який сказав велику мудрість, що «Королі і князі цих земель – друзі милосердя та справедливості, і в силу цього вони не чинять жодного беззаконня і утисків євреям, які мешкають в їхніх землях, а тому Бог дарує їм внутрішній мир та спокій, так що навіть прибічники різних вір не ворогують одне з одним». І ви, княгиня цих земель, зараз розділили трапезу зі мною, простим євреєм. І це найбільше диво, яке тільки могло статись. – Шломо всміхнувся, він був задоволений своєю промовою, погладив рукою бороду і позирнув на княгиню, але вона задивилась на вікно, вочевидь, нещодавно зашклене цим дививожним барвистим склом. Тож Шломо невдоволено кхекнув, щоб привернути до себе увагу і повів далі: – І через це я не стану приховувати від вас правду. Ця книга, за допомогою якої ви пізнали таємницю створення дорогоцінних металів… Так, так, я знаю це, ваша світлосте. І повірте, що не лише я. – Шломо тепер вже посміхався хижо. – Так от, ця книга зберігає набагато більші знання. Вона про особливе вчення – кабалу. Бо як ви робите срібло і золото з недорогих, недовершених речовин, так само ідеальний світ і людину можна створити із неідеального. Однак ця книга розкриє свої знання лише читачеві, якому вона адресувалась – єврею, знавцю Талмуда та Тори. Вам же вона вже дала дуже багато, і тому мусить повернутись до тих, для кого й була написана. І я пропоную вам не гнівити долю і віддати її.
– Ви впевнені, що я не осягну цієї мудрості? – нарешті всміхнулась самовпевнена гостя.
– Для цього треба бути втаємниченим… – Шломо запнувся.
– Втаємниченим у що? У вашу віру? – поцікавилась Анна. Нарешті вона зрозуміла, що плавильником міг бути будь-хто, хто пізнає вогонь. А вогонь – цей те, що змінює світ, перетворює все на краще, ідеальніше, гармонійніше. І це стосується не лише неживих матерій, але й усього живого. – Послухайте, ви сказали про речі, не метали, про людей, ідеальний світ, який можна створити з недовершеного. А відтак це ідеальне може бути певним місцем, країною? Ідеальна країна? Наприклад, ці землі, на яких ми з вами мешкаємо?
Шломо мовчав. Анна вичікувала, що скаже бородань. Але він втупився у стіл і поглажував рукою його край. Вочевидь, розмірковував. Нарешті він зітхнув і сказав:
– Добре, я можу вам дещо розповісти і розтлумачити з цієї книги, якщо матиму до неї доступ.
– Тільки в моїх Лісниках під моєю охороною. – Княгиня раділа, бо нарешті досягла своїй мети.
І хоч вечір вже наближався, Корецька ні на мить не затримувалась у Білій Церкві. Вона чимдуж прагнула повернутись додому, до власного замку на високій горі. На вулиці все ще було достатньо світла, і Анна, полишаючи дім Фабісевичів, помітила фігуру знайомого шляхтича у зеленій делії, який, як їй здалось, хутко сховався за рогом.
– Чи це не Адам Олізар? – промовила вона здивовано, вказуючи рукою напрям, де побачила постать пана.
– Ні, ви що! Це білоцерківський міщанин. – Шломо прудко відчинив дверцята дормезу.
Корецька все ж була впевнена, що перехожий в делії їй добре знайомий. Вона все ще розмірковувала над цим, як карета зрушила з місця.
Читать дальше