Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

– Прибрав свої мерзенні руки від мене… – обурливо процідила княгиня. Але Лащ не підкорився. – Чула, ти вже вкрав всі тутешні землі своєї кузини. Але якщо гадаєш, що зможеш і надалі залякувати і робити безчинства на Київщині, помиляєшся.

– А хто мені завадить? Ти? Бідна вдова? – Лащ скажено зареготав, Анна вирвалась з його пазурів і помчала до своїх козаків. Спершу вона хотіла наказати їм спіймати розбійника, однак згадала – той тепер на королівській службі, монарх його пробачив, хоч і не офіційно, за численні вбивства, ґвалт і за спалення її Черемошки. Через це Анні було найбільш прикро. Королю такий шибайголова потрібен на Чорному шляху, аби дати відсіч татарам. Корецька озирнулась і помітила численних сп’янілих реєстрових козаків. «Мабуть, вони тут з Лащем. Поки ж протверезіють, татари вже до Києва дійдуть» – жінка з презирством подивилась на чоловіків. Вона знайшла Пашкевича і звеліла негайно рушати додому.

По дорозі Корецька згадувала гидкого Лаща і докоряла собі тим, що на мить злякалась того покидька. Але ж вона не якась там Софія Ружинська, яка втекла від кузена аж у самий Вільно! А він скористався цим і відібрав всі тутешні землі князів Ружинських. Ні, вона не дасть Лащу більше залякати себе. Вона викоренить його звідси, виполе, як бур’ян. Аби сліду мерзотника на її Київщині не лишилось!

Зоряної ночі Шломо Фабісевичу не марились сни. Він, замислившись, сидів за столом, накинувши вовняну ковдру на свої худі оголені плечі. Свічка плавила віск, від чого пахло одночасно солодко й гірко. Шломо прочитав у колі родини Талмуд, наказав викинути в сміття всі столові прибори, яких торкалась рука княгині Корецької і, здавалось би, він мав заспокоїтись. Його будинок тепер знов чистий від тої, що споживає трефне і молиться чужому Богу. Але його й далі гризли думки. «Як йому бути у замку цієї Корецької? Як не прогнівити цим Бога? І як дістати ту книгу, що зберігається в її таємному сховищі, де, як кажуть, вдень і вночі вариться золото». Шломо добре знав, що викрасти книгу не вдасться – скільки людей не намагались це зробити, та все марно. І як краще тут вдіяти? Аби отримати бажане і не викликати гнів Всевишнього?

Чоловік потягнувся до пера і вмокнув його у чорнило. Навіть якщо він вже буде у Лісниках, хай про це хоча б знає рабі. Поки папір цей дістанеться Кракова до Йоеля Сіркіса, може, Шломо вдасться вже оволодіти Еш Мецареф. «Ото б рабі Йоель зрадів би!» – промайнуло в голові Фабісевича. І дійсно зрадів би, бо не було в Речі Посполитій більш знаного і тямущого кабалліста, ніж рабі Йоель Сіркіс.

В палаці Єроніма Ходкевича у Вільні не мигтіло жодного вогника у вікнах. Чорніли проваллям шибки на тлі сірих стін кам’яниці. На місто впала ніч, і будівлю обійняла пітьма. Від того палац видавався моторошним, особливо на тлі інших осель, вікна яких були розчинені, всередині яскравіли полум’ям свічки, звідти линули співи та звуки лютні. До самотньо-чорніючого палацу підкотився дормез у супроводі малочисельних гайдуків та напівпорожніх возів, вкритих поховальним рядном. Від вітерця, який зненацька повіяв, на даху кам’яниці заскреготав аж до самих мурах флюгер із гербом Ходкевичів – «костеша» з войовничим грифоном. З темної карети вискочила жінка у жалобній напівпрозорій намітці. На ходу вона стягувала з долонь рукавиці і прошмигнула в прочинені палацові двері.

Софія Ходкевичева, княгиня Ружинська, кинула гаптовані пальчатки на стіл і підставила руки під мідний акваманіл у вигляді лева, який саме розкрив пащеку, аби загарчати. Служниця обережно поливала з нього водою на долоні пані. Хазяйка різко стягнула з плеча челядниці рушник і зі всієї злості кинула його в бік столу. Софія була стомлена і роздратована. Довга дорога відбилась на ній чорними синцями під очима. На порозі виринула постать дівчинки-підлітка у жалобній сукні і одразу ж зникла. Донька Марія вирішила не з’являтись на очі невдоволеній матері – інакше скандалу не уникнути. Хазяйка недбало розтібнула комір і обхопила руками поперек, який занімів в дорозі. Увесь цей час Адам спостерігав за Софією, сидячи за столом навпроти. Він вже знав, що цій жінці потрібно охолонути, перш ніж починати розмову. Ходкевичева плюхнулась на крісло, обхопила голову руками і кілька хвилин була нерухомою. Нарешті вона потягнулась за дзвоником. На його звук в залу простромилась голова у білому очіпку.

– Вина! – звеліла господиня і двері миттю зачинились.