Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

За вікном карети – густі ліси, темні хащі. Споконвічна руська земля. За часів старого князя Ярослава, якого досі називають Мудрим, заснували на цьому шляху місто Юр’їв – з мурами, фортецею і білим єпископським собором. Кажуть, пишне було місто і славне. Втім, війни, кочовики і орда нічого з тої давньої слави не лишили. Витоптали її всю. Майже всю, залишивши самі руїни. Багато часу напівзруйнований собор своїми білими мурами впадав в око на Чорному шляху. Проїжджим знаменував, що раніше стояв тут міцний давньоруський град. І одним своїм виглядом доводив марність і швидкоплинність усього в житті – бо ж найміцніші мури з часом руйнуються, слава вивітрюється і держави занепадають. Рештки храму слугували маяком для подорожніх, які долали цей шлях. Вони так і називали це місце – «Біла церква» – і спинялись перепочити під її стражденними, однак німими стінами. Та правду кажуть, що місця, які мають Божу іскру, врешті завжди відроджуються. Так і це місто воскресло, тут з’явилась нова фортеця, новий замок і в мурованому храмі знову залунали пісноспіви.

Анна помітила, як за вікном купчаться хати. Горнуться одна до одної, чіпляючись стріхами. Ліс відступав. Це знак, що княгинин дормез вже наближається до міста. Хазяйка вдягла хутряну шапку, поправила відкладний мереживний комір і всунула долоні у рукавички. І хоч спека не спадала, а на небі не було й хмаринки, княгиня мала постати перед містянами в найкращому вигляді.

Карета поволі проїхала замкову гору, біля підніжжя якої шикувались щойноприбулі воїни, і рушила у бік невисоких кам’яниць, зведених як Бог на душу положить. На триста осель білоцерківських козаків було стільки ж дворів міщан. І більшість із них були саме юдеями – торговцями і орендарями шинків. Бо що славному козаку треба? Місце, де він може спустити зароблені власною кров’ю гроші та врешті забутись. Дормез сунув все далі. Кагал був зовсім поруч. Долинув вуличний галас – співи та сварки, запах випічки та нечистот – все, що робить будь-яке місце на землі містом. Карета спинилась біля одного з будинків, нещодавно зведеного, а тому досі охайного. Візниця відчинив дверцята, і княгиня ступила на землю, нарешті розправивши спину. На дорозі вовтузились чоловіки, біля яких були розкладені барвисті скельця. І поки Аннин ромістр шукав Шломо Фабісевича, Корецька спостерігала, як майстри, які, здавалось, не помітили дормезу, сварились між собою. Чоловіки у довгих сірих темних фартуках виглядали заклопотаними – підносили кольорове скло до дерев’яних віконних рам і, вочевидь, були незадоволені – чи то роботою, а чи один одним. Таку зневагу до княгині осік, повернувшись, Сашко Пашкевич, новий Аннин ротмістр. Він вдарив одного з робітників нагайкою. Майстер зіщулився, кинув невдоволений погляд на темну жіночу постать і стрімко підвівся, тягнучи за собою напарника. Обидва низько вклонились княгині і позадкували до стіни кам’яниці, в якій чорніли дірами незашклені вікна. Анна схвально кивнула в бік командира, сина Григора, давнього її слуги, який багато років був їй у Лісниках урядником, виконуючи доручення та задовольняючи скарги залежних від Корецьких людей. Григір Пашкевич був добрим слугою, не опирався навіть найбільш жорстоким наказам пані та робив заради неї зухвалі вчинки. Анна віддячила йому, взявши на службу до себе його сина, хоч ще й надто молодого, та призначила його ротмістром. Після загибелі Євстафія, який захищав її під час нападу на Лісники і затулив собою, Анна потребувала лише вірних і перевірених людей поруч.

Услід за ротмістром у бік дормезу сунув бородань у кіпі. Темне курчаве його волосся звивалось аж до самих плечей. Чоловік трохи шкутильгав, спирався на палицю зі срібним набалдашником. Темними очима він сверлив Корецьку, яка спиною відчула той погляд. Волоски на шкірі рук стали торчма, спиною пробіг холодок – те саме вона відчувала нещодавно у рідному замку в Лісниках, коли знайшла дивний латинський молитовник. Жінка розвернулась і зустрілась із холодним зором бороданя. І не було в ньому, здавалось, чогось мирського і живого. Він був колючим, суворим і навіть мертвим – а ще таким же глибоким, як темні води, де немає живодайного повітря і в яких так легко згинути і піти на дно.

– Перепрошую, ваша світлосте, за моїх робітників. До нас рідко навідуються такі поважні люди, – чоловік ледь схилив голову, спершись на палицю.

– Кольорове скло? – княгиня перевела погляд на барвисті скельця. – Дороге задоволення…