Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

– До цього вбивства православна братія не має жодного стосунку. – Іов витер спітніле чоло хустинкою і всунув її в кишеню.

– А якже козаки?

– Гадаю, і козаки тут невинні. Король надто до них упереджений. Хоча, хто я такий, щоб засуджувати короля… – Іов відвів погляд від гостя. Нарешті він заспокоївся і міг говорити впевнено. – Інтердикт, накладений на киян, зокрема і на ваших вірян, робить життя нестерпним. Ви, уніати, ще більше збурите містян проти себе.

Рутський мовчав. Це ж була його ідея – покарати мешканців Києва та околиць за тяжкий злочин. Тому ж бо у дворі учні братської школи і дивились на нього з такою ненавистю. Бо ж церкви зачинені, а городяни позбавлені таїнств та Божої ласки. І все це його рішення. Але як Борецький не намагався посіяти в ньому зерно сумніву у власному рішенні, Іосиф був непохитний. «За гріхи приходить розплата, завжди.»

Унійний митрополит подивився на лаковані підлокотники стільця, його рука знов відбивала ритм жартівливої пісеньки, що ніяк не йшла з голови.

– Коли ви станете митрополитом, ви залишите собі це ім’я? Будете Іовом? – нарешті промовив Рутський.

– Чого ви так вирішили, що я стану митрополитом?! – збурився ректор.

– Можете вважати, що то моє пророцтво, – віджартувався уніат, широко усміхнувшись. Від чого Борецького знов пересмикнуло.

– Я, як той святий Іов, якого випробовує сатана, позбавляючи усіх мирських благ. Але я не зречусь свого Бога і церкви. Майте це на увазі, пане. – Борецький недоброзичливо подивився на співрозмовника, той же залишався так само усміхненим.

– Це чудово. Насправді заради церкви я до вас і прибув. – Цих слів ректор не очікував, тож застиг і мовчав. Тому гість повів далі. – Ви любите наш руський нарід понад усе. Не виправдовуйтесь. Я це знаю. І я люблю його. І не хочу, щоб його розчавили інші народи, яким дуже кортить це зробити. Як можу, захищатиму його від покатоличення – засновуючи школи із викладанням руською, оберігаючи люд від єзуїтів, відстоюючи право на наш спосіб життя. Можете вважати це компромісом, на який я пішов, аби вберегти мій нарід. Ви можете й надалі залишатись упертюхом і стояти на своєму, а можете також піти на компроміс. Заради збереження русинів і миру на наших землях, – Рутський випалив це і зробив довгу паузу, вдивляючись в обличчя Іова. Той зчепив долоні, схилив голову і не виявляв жодного бажання переривати тираду гостя. – Я приїхав до вас із пропозицією – створити єдину церкву.

– Під Папою? – нарешті вичавив із себе Борецький.

– Ні, чому ж? Давайте обговоримо це.

Іов вперто мовчав. Рутський зрозумів, що більшого він сьогодні не досягне, і підвівся.

– Подумайте про мої слова. І дайте мені знати, якщо зацікавитесь цією ідеєю.

Унійний митрополит Іосиф Рутський попрямував на вихід. Худорлява постать сивого панотця віддалялась у бік брами. Довколишній люд проводжав його недобрими поглядами, перешіптуваннями та навіть улюлюканням, яке линуло з найвіддаленіших студейських лав. А Рутський радів, він щиро усміхався, його серце повеселішало, бо він нарешті згадав слова тої набридливої пісеньки:

Місто розбудовувалось. Майбутні храми здалеку видавались мурашниками – так багато було на них мулярів, постаті їхні чорніли на тлі кам’яних стін, порожнечами видавались вікна, ще не зашклені барвистими вітражами. На дорогах піднімали куряву вози, навантажені нетесаними брилами або річковим піском. Брички з майбутніми володарями кам’яниць проносились швидко, немов власники їхні не бажали ані на мить затримуватись на надмірно галасливих вулицях.

Пилюка застрягала у горлі, припорошувала волосся й обличчя, і від того перебування тут було нестерпним. Урсула піднесла до носа змочену трояндовою водою хустку і затулила кулісками вікно дормезу.

– Ось, моя пані, це нові вулиці Замостя, – промовив молодий Томаш і усміхнувся лиш кутиками губ. Він вочевидь пишався цим містом і, звісно, собою.

– Я бачу, що тут дуже велелюдно, Томаше. – Урсула струсила з грудей пил. Їй здавалось, що вона вже з голови до ніг припорошена ним.

– Бо місто розбудовується, і швидко. – Самовпевнений молодик тепер вже широко всміхався, не приховуючи білі рівні зуби.

Карета залишила вулиці з новобудовами і рушила у бік замку Займойських. За вікном вишикувались ошатні кам’яниці – нові з елементами кучерявої італійської архітектури. Урсулі на мить здалось, що вона наразі проїжджає барвистими вулицями Падуї чи Флоренції. Для повноти картини не вистачало лише засмаглих італійців та їхньої мелодійної мови. Натомість новою, нещодавно вимощеною бруківкою розмірено прогулювались пани у довгих жупанах та пані у темних сукнях і у високих очіпках. Німкеня помітила, що в Замості немає звичних для інших міст торговок чи юрм дітлахів, які мчать за каретами, випрошуючи мідяки.