Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

– Я не міг змусити вас чекати, ваша світлосте, – Понхас мовив хриплуватим голосом, низько схиливши голову, на що княгиня розпливлась у посмішці – єврей завжди вмів добре вмастити її марнославство.

Корецька посунула до свого крісла з подушкою із червоного оксамиту і запросила до розмови оренадря.

– Ви мене заінтригували, пане Понхасе. – Почувши шляхетне звертання до нього, єврей зрадів, довго вмощувався на лаві і лише коли розташувався зручно, Анна продовжила. – Наші з вами ділові стосунки принесли нам обом велику користь, ми добре одне одного знаємо. Однак здається мені, що ви могли щось невірно розтлумачити стосовно мене. Ви зробили натяк за нашої останньої зустрічі, який я прагну розвіяти, аби не було пересудів.

Понхас з-під своїх косматих сивих брів дивився на Корецьку, на її відкриту шию, як натяк, що ця пані здатна розкритись світу ще більше, набагато більше. «Пересудів вона боїться. Ага, так я й повірив» – подумки розпекав єврей господиню, але мовив він улесливо:

– Я не хотів вас образити чи сказати щось недоречне. Можливо, моє надмірне хвилювання при зустрічі з вами змусило мене це бовкнути, ваша світлосте. – Єврей схилив голову і втупився у лаковану стільницю.

Але Корецька відчувала, що це ще не кінець їхньої розмови. Після тривалої паузи, такої довгої, що вже навіть стала видаватись моторошною, слово взяла хазяйка:

– Але пане Понхасе, це ж не все, що ви хочете мені сказати, еге ж? – жінка смикала перли на своїй сукні. Єврей схвально кивнув.

– Не все. Я знаю, і мої брати по вірі знають, що у вас є дещо юдейське. Один раритет, який багато для нас значить, – пробубнів гість, ховаючи очі, бо не здогадувався, чого тепер чекати від Корецької.

– Ви хочете, аби я вам цей раритет віддала? – Корецька зареготала, спопеляючи поглядом співрозмовника.

– Продали, пані. Ми хочемо, аби ви продали. – Понхас зітхнув і зіщулився.

– Щоб продати, я маю знати його повну вартість. А відтак я мушу довідатись, які ще таємниці закладені в книзі. Ті таємниці, про які ви мені натякнули. – Анна хижо всміхалась.

– Все, що вам дано знати, ця книга вже відкрила. Усі ці знання, якими ви володієте. Все решта – це для народу Ізраїлевого. – Понхас повів упевненіше. Він поглянув на Корецьку пронизливо і суворо. Його дрібні чорні очі під сивими бровами виглядали навіть дещо загрозливо. Корецька торкнулась великим пальцем правиці до верхньої губи і замислилась. Вона мовчала, розвернувшись у бік вікна, за яким раділо життю різнобарвне літо.

– Тобто таки є якась таємниця, більша за ту, яку я вже розкрила. – Анна промовляла немов лише до себе. – Мабуть, це щось дуже важливе або цінне… Ви ж так швидко сюди прибули… Відтак надто важливе для вас. А може бути, і для мене….

Понхас мовчав, він і так забагато бовкнув Корецькій, через що вже почав нервувати. «Казав я їм, я поганий перемовник. А вони всі затягнули – не бійся, прямуй до неї. Ох, бідна моя сива голова». Єврей закряхтів, його хворий поперек нагадав про себе.

– Я хочу знати більше про цю книгу, Понхасе. Я не продам її, доки не знатиму все, – нарешті озвалась княгиня до гостя.

– Я не маю права вам казати більше. Але повірте, що в руках неюдея ці знання принесуть самі нещастя і смерть. Це дуже кровожерлива книга, ваша світлосте. Вона не лише дає, вона забирає, багато забирає.

– Понхасе, не треба мене лякати цими вигадками для селян, – буркнула княгиня. – Якщо ви не маєте права вести далі перемови зі мною, скажіть, хто може. Я сама навідаюсь до цієї людини.

Корецькій кортіло дізнатись, про що ж насправді ця книга. Сама назва «Еш Мецареф», що означає «У вогні плавильника» наводила її на роздуми, що там не лише про алхімію, щось більше криється у тому вогні і хто ж він – той плавильник? Загадка, яку, відчувала Анна, варто було розтлумачити.

– Шломо Фабісевич у Білій Церкві вам скаже більше, ваша світлосте, – промовивши ці слова, Понхас відчув, як з його плечей впав тягар.

– Ви попередите його про мій візит? – На ці княгинині слова гість схвально кивнув. – Я не змушу себе довго чекати, Понхасе. А вам вже час іти.

Корецька ледь кивнула старому, підвелась із крісла і повернула у бік виходу. Вона не проводжала гостя, який повільно сунув до своєї брички. Анна поспішала до замкового саду, де на зеленій траві був ще свіжим килим яблуневих пелюсток, де заливалися-тьохкали птахи, в ледь помітному тремтінні і в живодайній насолоді, зароджувалось нове життя.