Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

– Чого це ти смієшся, маленьке дівчисько! – Самійло відкинув гнів, підскочив до сестри, обійняв, і підніс її над собою. – Ти на церковних харчах тут зовсім схудла.

– Припини! Я ж ігуменя!

– Ще й двадцяти нема, а вже ігуменя! Добре мати тобі вгодила! – Самійло все ще реготав, аж нарешті Софія змінилась у лиці.

– Постав мене на землю! – суворо звеліла вона.

Князь підкорився, однак продовжував її розпікати, ховаючи посмішку у темний вус:

– А що, кажеш, не мати таке вчинила для рідної доні? Уявляю, скільки вона золотих вивалила заради такого призначення.

– Ага, це добре, що вона ще більше церковних земель не відтяпала. Наше ім’я й так церковному люду, як бельмо на оці… – Софія смикала чорну рясу, яка від братових пустощів прим’ялась.

– А чому ж Серафима? Чому саме в честь цієї святої? Нагадай мені – вона мучениця? – князь вже мовив серйозним тоном, але в душі посміювався з молодшої. Її темна ряса і те, як ревно вона бажала присвятити себе Богу, дивували Самійла. Чи не краще жити за спиною чоловіка – неодмінно заможного, адже з іншими доньок Корецьких не шлюбили, – і насолоджуватися владою та багатством? Брат намагався, проте, не світитись посмішкою – хоч і кумедно сестра виглядала в незграбному вовняному платті, хотів утримати серйозний вираз обличчя і врешті обійтись доречними фразами про підтримку родини, але не вийшло – і на лиці він враз змінився – наче то маска блазня Полішинеля не втрималась на акторові під час вистави на велелюдному ярмарку в Римі. Ох, припали ж до душі князю ті римські забави. Самійло гучно розсміявся і спробував пригорнути сестру, закрутити її, аби й вона, як в дитинстві, реготала з ним аж до болю у печінці.

Та молода ігуменя відсахнулась. Змірила гостя суворим позирком. Хоча, як вона могла сердитись на брата? І за мить вже сама не втрималась і розпливлась в усмішці:

– Як же я молилась за тебе, братику, не відчуваючи втоми, аби Господь звільнив тебе з того османського полону, аби ти успішно повернувся до нас із того католицького Риму.

– Бачиш, твоїми молитвами! – Самійло нарешті пригорнув сестру і ще раз міцно обійняв. – А я до тебе з дарунком.

Ігуменя Серафима лише нині помітила, що на монастирському подвір’ї вони не самі. Кілька постатей чорніли у тіні старого розлогого дуба. Мовчазні, вони непорушно стежили за зустріччю близьких родичів. Щоки ігумені від такого пантрування запалали рум’янцем – соромно їй стало за недоречні для монахині веселощі.

– Зі мною послання і дар від Папи Павла V, – промовив князь гучно і майнув рукою у бік гурту.

Серафима-Софія вколола брата холодом.

– Від католиків? – вона вже вирішила припинити розмову і повернутись до монастиря. Нічого від Папи настоятелька не збиралась приймати.

– Стій! – спіймав її за руку брат. – Це справді дуже цінна річ. Це ікона Божої матері, і вона чудодійна! Принаймні, так кажуть у Римі. – Ігуменя спинилась. – Невже ти не хочеш для свого монастиря чудодійної ікони? Уяви, скільки прочан приїжджатимуть у Корець!

Серафима замислилась, роздивляючи свої руки з чорнильними плямами на пальцях від постійного листування з церковними сановниками, а тим часом троє вже наблизились до співрозмовників. В одного з трійці в руках – образ у золотому окладі, він вигравав на сонці, відбивався сяйвом на темній чернечій одежині ігумені. Ікона була надзвичайно гарною, Серафима позирнула на витончені риси ликів матері та сина, на дорогоцінну оздобу і зачарувалась роботою італійських майстрів.

– Споручниця грішних, – прошепотів князь їй на вухо. Він наблизився на непристойно близьку відстань і взяв у свою руку долоню з шорсткими від тяжкої чернечої роботи пальцями.

Сестра нарешті отямилась від краси ікони, перехрестилась і перетнулась поглядом із іноземцем, який тримав святий лик. Високий, кучерявий, одягнений за італійською модою в яскраво-зелений оксамит, гаптований золотом. Чоловік у відповідь примружив очі – здавалось, теж пильно вивчав молоду ігуменю, а може, його засліпили відблиски від ризи? Від такого тривалого та прискіпливого погляду у Серафими похололи кінчики пальців. Вона запитально подивилась на брата.

– Це Серджіо. Він супроводжує цю ікону і повинен пересвідчитись, що вона опиниться у безпечному місці.

– От з безпекою у нас не все так добре, як ти думаєш. До того ж сестер все більшає, а монастир у нас невеликий, та ти й сам про це знаєш.

– То зробимо тобі значний монастир, найбільший за усі інші сусідні, тут у Корці! – вигукнув Самійло.