Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

– Що це?

– Османський щербет.

– Побий мене грім таке куштувати! – грізно вигукнув митрополит. Він вже хотів гучно сваритись на ігумена, але помітив, що той лише хитро примружився:

– «Бо настане день Господа Саваофа на все горде і високе, і на все висунене і понижене буде воно» [1] Ісайя 2:12. .

– Тобто, владико? Я чекаю на ваші доводи. – Митрополит навіть зрадів такому повороту, адже подискутувати він любив.

– Для того, щоб навернути грішників, треба знати, чим вони живуть, ваша святосте.

– Ну, в цьому є доля правди, я погоджусь. Але все ж таки..

– Перед тим, як ми почнемо наш диспут, прошу, спробуйте. Це справді дуже смачно. Ми робимо щербет із сушених яблук та слив. Охолоджуємо його, змішуємо з молоком, і виходить доволі непогано. Одна з наших маленьких радостей.

– Ви ж не пригощаєте ним братію, владико?

– Ні, ви що. Це тільки для почесних гостей і лише за зачиненими дверима, – усміхнувся Іоасаф.

Рутський потягнувся до глиняного горнятка. Воно було холодним. На поверхні каламутного напою блимали льодянки та чорніли родзинки.

– Тут лід…

– В тому то й справа, що він додає особливого смаку. – Биховський відпив із келиха. За ним слідом повторив Рутський.

– Цікаво, і хто вас навчив цьому османському зіллю?

– Один хлопець, аріанин із Криму, ми навертали його до Господа.

– І вдалось? Де ця душа врятована? – помітно оживився митрополит.

– Втік, ваша святість. Втік, – зітхнув Биховський і гримнув порожнім горнятком об стіл.

Поминальна неділя вже минула, і на цвинтарі було порожньо і тихо. Вітер колисав рушники на потемнілих хрестах, з коріння дерев синьооко визирав барвінок, перший метелик розгорнув тендітні білі крильця на одній з могил, зігріваючись на сонці, втім за мить злетів, наполоханий, відчувши наближення людини. Корецька підняла поділ спідниці, аби переступити низенький цвинтарний тин. За ним ховали без відспівувань – самогубць, повій та відьом. Усього кілька непомітних порослих бур’яном горбків, які з часом зникнуть без сліду, розчиняться, наче й не було цих людей, ніколи не ходили вони по цій землі, не топтали Божий ряст. Княгиня наблизилась до найвіддаленішого від тину поховання. Прим’яла ногами траву довкола горбка, дістала з торбинки, причепленої до паска, буру крашанку і обкатала нею могилу.

– Христос Воскрес, Параско. От я й прийшла до тебе, – промовила Корецька, піднімаючи спідницю, аби зручніше вмоститись на траві. Поклала крашанку посередині могили, та темніла на яскравій зелені так само, як провалля челюстей давньої парасчиної печі. Княгині було важко без старої хитрунки – і не через те, що зараз, як ніколи, потребувала вона ворожчиних чарів. Корецька тільки тепер осягнула, як сильно бракує їй порад мудрої Параски і її розрадливого слова. Зі смертю ворожки весь світ немов перевернувся догори дригом, і Анна перестала його впізнавати. Він вже був не таким, як раніше – бо в ньому не було примхливої старої в чорному очіпку. І не лише хазяйка це відчувала, мешканці замку в Лісниках й досі не хочуть вірити в її смерть. Оминають хату Параски і ніхто не наважується заходити туди – бо хто зна, а раптом відьма все ще там. Чаклунки ж не помирають. Анна відчула, як тепла сльоза покотилась щокою. «Я так і не знаю, хто і навіщо це скоїв, Параско. Досі не знаю…» – прошепотіла жінка. Як не намагалась довідатись вона, чому Параску вбили і залишили ту дощечку із юдейським словом, все було марно. Ніхто того дня не бачив нічого підозрілого, ніхто не помітив убивць, що якимось дивом, наче незримі проникли в її Лісники. І навіщо їм було вбивати стару? Раніше полювали на юдейську книгу, а тепер про неї немов і забули. Не було жодних спроб напасти на її обійстя відтоді, як загинула Параска. Міг би допомогти із цією таємницею Зизаній. Але він поклявся забути всі події в замку, як страшний сон. Навчив двох найвірніших Анні козаків перетворювати свинець на золото, і поїхав геть. Корецька його не спиняла, бо пообіцяла, що відпустить.

Повіяв вітер і пригладив могильний бур’ян. Княгині не можна було надовго затримуватись – якщо селяни помітять її тут, піде поголос. Не вистачало ще підозр у чаклунстві серед власного залежного люду. Корецька підвелась, розправила спідницю з чорного оксамиту і рушила у бік своїх козаків, яким було заборонено пускати на цвинтар будь-кого, та й самим переступати за огорожу кладовища, поки пані не повернеться. Хазяйка перехрестилась на виході і пішла до карети, не озираючись. Щойно вона вмостилась на вовняних подушках дормезу, як з боку кладовища пролунало тонке, не по-людському пронизливе скавчання… Під шкіру прослизнув холодом страх, серце заколотало, кінь під новим ротмістром гучно заіржав, княгиня заплющила очі і прошепотіла «прощавай». Почет миттю ринувся з місця, залишивши по собі лише пильну куряву.