Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

Анна Корецька зітхнула, обвела поглядом мовчазних киян, які все ще намагались втямити – як то без Божої благодаті тепер їм жити цілий рік. На очах молодої дівчини, яка принишкла поруч із панні в літах у високій намітці, вона помітила сльози – адже тій доведеться ще рік непошлюбленою бути. «На щастя» – промайнуло в думках Корецької. Вона хотіла вже рушити далі, як відчула на собі прискіпливий погляд – однак не торговки і пліткарки, їхні шпильчасті засудливі голки вона добре знала. Це було неприємне відчуття шпигунського пантрування. Анна ще раз обвела поглядом натовп і помітила пухкого у темних шатах Іоасафа, який увесь цей час пильно за нею спостерігав. Зустрівшись з княгининим зором, він ледь схилив голову у німому привітанні і хутко зник за стіною кам’яниці. Корецька полегшено зітхнула, спекавшись липкого погляду, і рушила у бік вірменської церкви Подолу. Вона ж бо приїхала до Києва не лише заради подільських смаколиків.

Після звільнення Самійла з полону справи в Корецької пішли вгору. Їй не лише вдалось заволодіти рецептом золота, вона знайшла купців, яким могла його збувати. Вірмени не питали в неї про походження металу, і платили досить непогану ціну круглими і блискучими монетами.

Анна впевнено сунула вулицею, майорила червоною спідницею в оточенні своїх надвірних козаків у синіх доломанах – як несподівано на її шляху виник оглядний єврей у кіпі. Він не звернув з дороги, як решта, а просто стовбичив, очікуючи наближення княгині. Один із козаків потягнувся за нагайкою при боці. Корецька його спинила і сама наблизилась до перехожого. Це був Понхас, який орендував її Білогородку ще років десять тому. Тоді за його господарювання в цьому містечку Корецька непогано заробила. Понхас незграбно схилився, одразу ж, схопившись за бік і скривившись. За ці роки він сильно постарів…

– Вітаю, ясновельможна.

– Як ваші справи? – Анна ледь всміхнулась, бо й тут на вулиці подоляни стали її розпікати, на цей раз за спілкування з юдеєм.

– Роки беруть своє. Я от надумався орендувати кілька житомирських сіл – там непогані зараз фільварки, але моя посібниця у тому, княгиня Ружинська, знаєте, втекла до Вільна.

Корецька пирхнула, щойно почула ім’я ненависної суперниці, вирішила припинити розмову й рушити далі:

– Навіть не хочу чути.

На ці слова Понхас винувато закусив нижню губу, спробував ще раз незграбно вклонитись і раптом вигукнув:

– Я готовий на все, на ваших умовах.

Корецька різко спинилась. Вона обмірковувала – для її справ потрібні кошти, багатство, з яким вона може зробити Самійла королем, а відтак їй потрібен кожен золотий дукат.

– Я начуваний про ваші успіхи, ваша світлосте, – єврей ледь всміхнувся.

Корецька здивувалась, напружилась і вколола орендаря холодом.

– Ви володієте таємницею набагато глибшою, ніж думаєте. Це відкритий шлях до пізнання Бога і його сили… Але… – втаємничено прошепотів Понхас, впритул наблизившись до княгині. З останнім словом нахабу відштовхнув козак Корецьких, і хазяйка, вражена словами старого єврея, зрушила з місця.

Анна пришвидшила крок. Такого вона певно не очікувала. Понхас щось знав, знав її секрет, а якщо він, значить, є й інші, хто знають. Корецька відчула, як у неї запалали щоки. Від люті чи страху. Чи від одного й іншого водночас.

Надворі накрапав дощ, і через віконне скло темні фігури вартових на палацовій площі тьмяніли і розпливались, але не зникали. На сірому тлі бруківки ці постаті з піднятими догори списами так і стояли непорушно. В той час як решта – візитери, королівські радники та служки – хаотично, наче ті мурахи, розбігались по схованках. Прогуркотіло, небо задрижало, але королівські охоронці вперто стояли на своїх місцях. Жінка у сукні з високим мереживним коміром спостерігала за ними, притулившись до шибки. Кінчик її довгого носа торкнуся холодного і рівного скла, з вуст проструменіла тепла пара, залишивши по собі хмаринку на вікні. Довгим пальцем з настромленим на нього перснем із золотистим топазом жінка повільно малювала на хмарці латинську S, та миттю стерла, почувши кроки покоївки.