Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

Ігуменя зашарілась і ще раз зирнула у бік смаглявого італійця. Чимось він її зачепив. І все ще свердлив поглядом. Матінка Серафима навіть подумки обурилась такому нахабству, бо ж як сміє він так допікати її своїми темними великими очима? Вона ж бо черниця! Але сестра Софія розізлитись так і не змогла, відчуваючи щось млосне у череві, таке незнайоме і дивне відчуття. Ігуменя заклякла від того невідомого їй стану, чи не грішить вона – сама позираючи з-під вій на чужеземця? Такі роздуми змусили її отямитись, хутко перехреститись і втекти до обителі.

– Серджіо, доведеться тобі тут трохи затриматись. Поки ми укріпимо мури. А образ святий доти побуде у замку в Корці, – мовив Корецький латиною.

Самійло розвернувся у бік коней і ще раз усміхнувся у чорні вуса. Хто б знав, що його молодша, тихоня Софія, відмовить їхній владній матері у заміжжі, попри батьківську волю піде в черниці і врешті таки змусить Анну змиритись із цим, ба більше, матір зробить її ігуменею. Бо ж не пристало княжні Корецькій, хоч і неслухнянці, отримувати накази від когось. Корецькі завжди верховодили – і це знають усі русини. Та що там русини, королі! «Вперта сіра мишка!» – Самійло зареготав.

Італієць почув сміх князя і повів бровою. «Таки усе тут дивне. І родичі, наче й не рідня. То сваряться, то сміються. Холод і спека завжди в цих земях поруч». Серджіо пересмикнуло через згадку про морозну русинську зиму, в яку він прибув у Річ Посполиту, на думку спали йому страшні хуртовини, які відрізали від світу Божого не те що села – цілі міста. Він йшов слідом за Корецьким та враз спинився, повернувся обличчям до монастиря і роздивився його. Не надто великий, однак із декоруванням на фасаді, круглою банею та мармуровими сходами. Самійло розповідав йому, що цю обитель зводив ще його дід – Богуш Корецький. Спершу монастир був чоловічим. «І хто зна, як тут опинились ці жінки»… – зітхнув італієць від згадки про рожеві щічки і ямочки на них. Своїм сміхом геть юна настоятелька нагадала йому розкутих італійок. Як же він скучив за домом! Серджіо до болю в пальцях стиснув оклад ікони.

Слуга князя тримав коня, аби дати змогу Самійлу швидко заплигнути. Втім, Корецького щось відволікло. Тут був ще хтось, і цей хтось стояв за чагарниками поруч із яром. Він дозволив князю себе помітити, вистромивши частину тулупа. Князь відступив від жеребця, торкнувся рукояті шаблі і посунув до незнайомця, готовий будь-якої миті вистромити її з піхов. Чоловік у чорній бурці, темному жупані, підперезаний плетеним паском сміливо вийшов назустріч. Він тримав листа у простягнутій руці. Іншою показував на горло – даючи знак, що говорити не може. Князь добре знав про підступи султана, який проголосив Корецького злочинцем і навіть призначив викуп за його голову, бо пробачати втечу із в’язниці Єдикулє головний з османів Самійлу не збирався. Тож русин очікував нападу будь-якої миті і не довіряв незнайомцям.

– Перевірити цього! – гукнув князь до свого почту.

Надвірні козаки оточили чужинця. Той понуро сунув згорнутого учетверо листа за пазуху жупана, скинув бурку, зняв пасок і відчепив шаблю.

– Хто ти? – князь дивився на чоловіка з підозрою. Але незнайомець приречено зітхнув, ще раз спробував вказати на горло, та його руку різко відвів охоронець.

– Я повторю востаннє – ти хто і звідки? – буркнув Корецький, ще міцніше стискаючи зброю. Але відповіддю була тиша. Князь наказав схопити впертюха, той і не пручався, його вдарили під дих і швидко повалили на землю. Один зі служб навалився згори на охоронців, які утримували дивака, розкрив йому рота і вигукнув:

– Безязикий! В нього немає язика!

Князь наказав звільнити німого. Той став на коліна, довго хапав ротом повітря, з носа шпарила кров, сорочка і жупан були подерті.

– Брехав багато, і язик відрізали? – суворо зирнув на прибулого князь. – Та ти все одно вже не скажеш.

Слова ці викликали регіт серед козаків, та й Самійло теж хижо всміхнувся. Німий тремтячою рукою дістав з-за пазухи листа і простягнув до охоронця, витираючи другою кров під носом.

– Відкрий! – скомандував вартовому князь.

– Лист писаний по-польському, – промимрив той після того, як зірвав печатку.

– А підписаний ким? – князь наближався до козака, який втупився у зжовтілий папір і ніяк не міг розшифрувати численні закарлюки підпису.

Корецький, переконавшись, що загрози від посланця немає, схопив листа. Справді писано польською і було це – запрошення до розмови із Урсулою Маєрін, яка станеться у Замості під час відвідин німкенею молодого воєводи подільського Томаша Замойського. На чолі князя виступили зморшки – здивуванню Корецького не було меж. Але чого ж хоче від нього ця владна жінка? Примиритись? Струсити осад після невдалого її сватання? Корецький раптом усміхнувся, згадавши, як дав відкоша могутній Урсулі під Смоленськом – «Хто зна, але поїхати варто».