Ганна Гороженко - У вогні плавильника.Золото

Раптом супутник королівської коханки звелів візнику спинитись і з вікна покликав до себе молодого бороданя, який понуро ніс згорнуті папери.

– Пані Маєрін, знайомтесь – наш будівничий, Андреа дель Аква.

– Звідки ви родом? – поцікавилась жінка латиною.

– З Венеції, ваша… – чоловік розгубився, бо не знав, як звертатись до цієї могутньої жінки, і аби це не впадало в око, низько вклонився.

Урсула на це лише всміхнулась. Їй подобалось, коли люди ніяковіють в її присутності.

Карета рушила далі, і Томаш продовжив свою оповідь:

– Це зовсім нове місто. Воно зводиться за усіма законами сучасної архітектури. А ще воно прекрасне та ідеальне, як італійський живопис чи статуї – бо тут працюють безліч італійських архітекторів, мулярів. І навіть теслі сюди також запрошені з Італії. А ще, ви лишень уявіть, в такому місті неможливо заблукати. Бо будь-яка вулиця виведе вас на площу, а звідти на ще якийсь майдан. Все розплановане за законами математики. І так можна буде пройти з одного кута Замостя в інший, жодного разу не схибивши.

Місто заснував канцлер Речі Посполитої, батько Томаша, Ян Замойський. «Вічний канцлер» – як подумки його називала Урсула. Той так довго був другою людиною в країні – за правління Сигізмунда II Августа, а потім ще Стефана Баторія та Анни Ягелонки. Цілих тридцять років! Але старого норовливого зазнайку німкеня не любила. Вона доклала багато зусиль, аби виштовхнути його з політики. І їй це таки вдалось. Руками короля, звісно. Маєрін би й не приїжджала до цього міста, яке заснував вічний канцлер і яким так пишався, якби не холодний розрахунок. Вона хотіла схилити сина старого Замойського на свій бік. Відтоді, як його батько нарешті спочив, це видавалось їй можливим. Томаш був заможним і дуже впливовим серед русинів. Ці землі населяють саме вони. Та й самі Замойські не польський рід. Шляхта вважала старого канцлера русином і навіть дорікала йому в потуранні русинським інтересам. Співвітчизники натомість звинувачували його у споляченні. От так і балансував між одними та іншими Ян. «Який же Ян! Іван, Іван Замойський! Ходив із чубом до самої смерті. Кажуть, і русинських звичок своїх не позбувся» – пирхнула подумки Урсула. Раніше на місці цих мощених вулиць та доладних будинків із мармуровими сходами було русинське невелике село Скоківка. В одній єдиній місцевій церкві, православній, року 1542 був хрещений Іваном другий син місцевого пана – Станіслава Замойського. Зростав він із братами і сестрами у дерев’яній хатині з різьбленим піддашшям, зростав під русинські колискові у православній вірі. Отримавши посади при королівському дворі, батько його зміг назбирати достатньо коштів, аби відправити сина на навчання за кордон – спершу в Париж, потім у Страсбург та Падую. Але в Італії Іван не лише вивчив латину, а й перейшов до католицької віри. На батьківщину повернувся вже Яном, і тут на нього чекала стрімка політична кар’єра.

Урсула розгорнула віяло і привідкрила куліску в кареті. Замок Замойських вже був неподалік. Німкеня полегшено зітхнула, їй вже набридли ці оглядини і постійне торохтіння Томаша. «Чи то я вже стара – чи цей хлоп замолодий для мене».

На сходах замкового палацу жінка помітила статну фігуру чорнявого пана. Долоню він звично тримав на рукояті шаблі, стояв струнко і пильно вдивлявся у бік карети, що наближалась. Урсулі він здавався впевненим в собі хижаком, який чекає, поки здобич сама до нього підкрадеться.

Маєрін прудко зіскочила з підніжки карети, не дочекавшись на руку Томаша, який запопадливо оббіг дормез, аби відкрити дверцята. Жінка розгорнула віяло і, хитро примружившись, наближалась до князя Корецького.

– А ви швидко сюди дістались, – промуркотіла Урсула трохи глузливо. – Мабуть, мчали і вдень, і вночі.

Самійло зиркнув на німкеню спідлоба. За спиною Маєрін нервово переминався з ноги на ногу Томаш Замойський. Він не надто був задовлений приїздом Корецького – тож планував якнайшвидше того спекатись. Натомість Урсула вщент розбила сподівання господаря, схопивши мовчазного Самійла під лікоть.

– Ходімте. Обіцяю надовго вас не затримувати. Але мені справді слід з вами поговорити. – Німкеня широко всміхнулась, від чого біля кутиків очей запроменіли ривчаками зморшки.

– У вас дивний спосіб запрошувати на перемови і… дивні посланці, – вичавив із себе Корецький.

– А-а-а, ви про німого? – Маєрін знов усміхнулась, – він мій найвірніший раб.

У покоях Урсули чаділи східні пахощі у залізних вазах – кольорові камінці на гарячому вугіллі танули, перетворюючись на бурі плями, і струменіли солодким ароматом, наповнюючи ним всю залу. Маєрін вмостилась на високому стільці, вистромивши одну ногу з-під сукні і поставивши на подушку та ласувала родзинками – сушеним виноградом, що їй поставляли вірменські купці. Жінка звабливо клала до рота одну ягідку за одною, і примруживши праве око, як кішка, стежила за гостем. Самійло тим часом стояв біля стіни навпроти вікна і роздивлявся картини італійських майстрів.