– Обожнюю османські солодощі, – нарешті мовила Урсула.
– Угу, – озвався Самійло, який вже здогадувався, що примчав у Замостя намарно.
– Вибачте, я не подумала, що це вас може зачепити. У вас неприємні спогади про османську гостину, – здавалось, Маєрін планувала лише кепкувати із князя. – Добре, я не буду більше глузувати. Самійле, сідайте поруч. У мене справді дещо для вас є.
Чоловік повернувся обличчям і недовірливо втупився в рудоволосу жінку з високою зачіскою на французький манер. Урсула все ще була незаміжньою і тому радо користувалась привілеями, які були дозволені лише неодруженим паннам – як то яскраві сукні або непокрита голова.
– Ви зробили дуже правильний вибір, одружившись на Катерині Могилянці. Ви – претендент на молдовський престол. І король вас підтримає у ваших претензіях на трон. – Нарешті Маєрін стала говорити серйозним тоном.
Самійло зацікавився і сів у крісло, що стояло дуже близько до королівської коханки.
– Справді, підтримає? – князь нахилився до німкені так, що його підборіддя торкалось її вуха.
– Так, я даю вам слово короля. – Щоки Урсули порожевіли.
– Король вже підтримував мого тестя Ярему Могилу, і що з того вийшло – ми всі знаємо. Він сам, його дружина і діти загинули. Залишилась лише моя Катерина живою і неушкодженою, – буркнув спересердя князь, відкинувшись на спинку крісла.
– І це чудово, що вона жива. Значить, ви можете стати господарем Молдови. Подумайте краще про це, – Урсула простягнула руку до долоні Корецького. – Сигізмунд виношує план походу проти османів. Скажу вам чесно, я не є його прихильницею. Але на боці короля Папа. Павло V говорив вам про такий намір?
– Так, щось казав про новий хрестовий похід. – Самійло робив вигляд, що пропозиція йому нецікава, хоча насправді ледь тамував в собі радість.
– Папа зробив вас офіцером християнської міліції, чи не так? – поцікавилась німкеня. Корецький схвально кивнув. – Тож, гадаю, ви сміливо можете готуватись до походу на Молдову. Я обіцяю вам, що король відправить туди ж гетьмана Жолкевського, під командуванням якого ви приборкали Московію. З ним прийде величезна армія. Впевнена, вам підкориться Молдова, а звідти вже спільними силами ми підемо на Константинополь і відвоюємо його! – Очі німкені хижо зблиснули, і князю здалось, що вона так само хоче перемоги над османами, як і він. Як довго він плекав цю мрію!
Дорога була довгою і виснажливою. Стояла задуха. Ані вітерця. Сонце розпікало землю, наче пательню, на який збиралось засмажити усе живе. Корецька не пам’ятала такої спеки відколи переїхала на Київщину, а було це, дай Бог пам’яті, понад двадцять років тому. У темній одежині, хутряній шапці та в рукавичках їй було жарко. І поволі вона скидала із себе шати – благо, в ридвані цього не видно проїжджому панству чи перехожим селянам.
Княгиня потягнулась за хусткою і спробувала обвіватись нею, як новомодним віялом – такі вона вже у великій кількості помітила при дворі, коли востаннє бачила короля Сигізмунда. «Здається, той, хто вигадав це віяло – справжній провісник. Хто ж знав раніше, що сонце так може пекти?». Княгиня зирнула на супровідницю-служку, яка пітніла у своєму вовняному одязі, але не пристало челяді поводитись непристойно і скидати одежини, навіть у спеку, тож служниця сиділа бліда як полотно, лише крадькома витираючи піт з чола.
Корецька вирішила відволіктись від набридливої задухи. І подумки вона вже дісталась Білої Церкви, куди неспішно котився її ридван в оточенні численних надвірних козаків. У цьому місті княгиня збиралась зустрітись зі Шломо Фабісевичем, євреєм, до якого їй порадив звернутись Понхас. Спершу Анна вагалась чи варто вирушати у путь, бо була впевнена, що цей Шломо все одно спробує приховати від неї те, що її цікавило найбільше, – які ж іще таємниці містились в «Еш Мецареф»? Але іншого шляху дізнатись бодай щось не було. Корецька таки наважилась їхати у Білу Церкву, і попри пересуди, які неодмінно будуть, як люд дізнається, що княгиня самочинно рушила у єврейський кагал. «Та що робити? Не сидіти ж на місці. Ганьбитись – не битись» – підсумувала княгиня подумки.
Похитування дормезу Анну заколисувало. Дорога була довгою. Карета іноді зупинялась через тисняву. Широкий Чорний шлях, який вів аж до самого Криму, в мирний час слугував торгівлі, а під час війни ним гнали татарський ясир – чоловіків, жінок та дітей. Подейкують, що незабаром на цій дорозі знову може з’явитись армія кримського хана, союзника османського султана. Бо останній – новий правитель Осман II, кажуть, зовсім дитя з розхитаними нервами, ще й надто розгніваний зухвалою втечею полоненого – її сина Самійла, і готується мститись русинам. Саме тому на дорозі з Києва в Білу Церкву – численні загони реєстрових козаків, яких скерували гетьман та князі до фортець та замків, розташованих уздовж Чорного шляху. Тож аби воїни виконали наказ і дістались поселень хутчіш, панським і торговим дормезам доводиться спинятись.
Читать дальше