Пауло Коельйо - Шпигунка

Я говорю про «голгофу», яку проходить увесь наш народ: сьогодні в цій країні немає жодної родини, яка не втратила б сина на фронті. І через це ми коїмо несправедливі та жорстокі вчинки, яких я у своїй державі ніколи не міг уявити. Зараз, коли пишу ці рядки, десь за двісті кілометрів звідси знову розпочинаються бої, котрі здаються нескінченними. Найбільший і найкривавіший із них стався через нашу наївність: ми вирішили, що двісті тисяч хоробрих солдатів зможуть завдати поразки понад мільйону німців, які наступали з танками й важкою артилерією в напрямку столиці. Але попри хоробрий опір, який коштував багато крові, смертей і поранень, лінія фронту так і залишилася там, де була 1914 року, коли німці почали військові дії.

Люба Мата Харі, вашою найбільшою помилкою було знайти неправильного чоловіка для правильних справ. Жорж Леду, керівник служби контррозвідки, який зв’язався з вами, щойно ви прибули до Парижа, призначений урядом. Він був одним із відповідальних за справу Дрейфуса — суддівську помилку, за яку нам досі соромно, адже тоді невинного чоловіка засудили до розжалування й заслання. Коли його викрили, він спробував виправдати свої дії, розповідаючи, що його робота «обмежувала не в тому, щоб дізнатися про наступні кроки ворога, а в тому, щоб уникнути підривання морального духу наших друзів». Він прагнув підвищення по службі, але йому відмовили. Він перетворився на ображену людину, яка невідкладно потребувала гучної справи, щоби повернутися до салонів урядовців. А хто найкраще для цього підходить, як не відома в усьому світі актриса, якій заздрять дружини офіцерів і яку ненавидить еліта, котра ще кілька років тому обожнювала її?

Народ не може зосередитися лише на смертях у Верденській битві й битвах на Марні й Соммі — йому треба відволіктися хоч на якусь перемогу. І Леду, знаючи це, почав плести свої ганебні сіті, коли вперше вас побачив. Він описав вашу першу зустріч у своїх нотатках:

Вона увійшла до мого офісу, ніби на сцену, зодягнена у вечірню сукню. Вона намагалася мене вразити. Я не запросив її сісти, але жінка сама відсунула стільця й всілася навпроти мого робочого столу. Після розповіді про зроблену їй німецьким консулом у Гаазі пропозицію вона заявила про своє бажання працювати на Францію. А також посміялася з моїх агентів, які стежили за нею:

— Чи можливо, щоби ваші друзі, які тут недалеко, залишили мене на певний час? Щоразу, коли я виходжу з готелю, вони заходять до моєї кімнати й перевертають усе догори дриґом. Я не можу піти в кафе, бо сусідній столик завжди зайнятий, а це відлякує людей, дружбу з якими я будувала роками. Тепер вони не хочуть з’являтися поруч зі мною.

Я поцікавився, яким чином вона б хотіла послужити батьківщині. Вона нахабно відповіла:

— Ви самі знаєте. Для німців я агент Н21. Можливо, французи мають кращий смак у виборі імен для тих, хто таємно служить батьківщині.

Я відповів так, щоби фраза мала подвійний смисл:

— Ми всі знаємо, що у вас репутація жінки, у всьому дуже дорогої. Тож скільки це коштуватиме?

— Усе або нічого, — була відповідь.

Щойно вона вийшла, я попросив секретарку надіслати мені досьє Мата Харі. Прочитавши весь зібраний матеріал (а це коштувало нам багатьох годин роботи), я не зміг знайти нічого, що компрометувало б її. На перший погляд ця жінка була досвідченішою за моїх агентів і дуже добре приховувала свою прикру діяльність.

Навіть якби ви й були винною, вони нічого не змогли б знайти для вашого звинувачення. Агенти щодня надавали звіти. Коли ви поїхали до Віттеля зі своїм коханим росіянином, осліплим через іприт під час однієї з німецьких атак, кількість «доповідей» межувала з безглуздям.

Зазвичай люди в готелі бачили її в компанії інваліда війни, схоже, на двадцять років молодшого за неї. З його запальності й манери ходити ми зробили очевидний висновок, що він приймає наркотики, можливо, морфій чи кокаїн.

Вона розповіла одному з гостей, що була в королівському домі Голландії. Іншому гостеві — що мала замок у Нейї-сюр-Сен. Одного разу, коли ми спустилися на вечерю й поверталися на роботу, вона співала в центральному залі для групи молоді. Ми майже впевнені, що вона переслідувала єдину мету — розбестити тих невинних дівчат і хлопців, які в ту мить знали, що споглядали ту, яку вважали «великою зіркою паризьких сцен».

Коли її коханець знову відбув на фронт, вона залишилася у Віттелі ще на два тижні й провела їх у самотніх прогулянках, обідах і вечерях. Ми не змогли зафіксувати жодного контакту з ворогом, але хто перебував би біля лікувального водного джерела на самоті, не маючи прихованих мотивів? Оскільки ми спостерігали за нею двадцять чотири години на добу, вона мусила знайти якийсь спосіб глузувати з нашого нагляду.