Пауло Коельйо - Шпигунка

Я знала, про кого він говорив, але не хотіла переривати.

— Я мав розповісти вам це раніше, але думав, що матиму ще нагоду. Сьогодні я успішний театральний імпресаріо, можливо, натхненний тим, що побачив тієї ночі у Відні, завтра ж повинен з’явитися перед капітаном, відповідальним за мою військову частину. Я кілька разів відвідував ваші шоу в Парижі. Я бачив, як, попри всі свої зусилля, Мата Харі поступалася місцем у світському житті натовпу, котрий не заслуговує на звання «танцівників» та «артистів». Я вирішив забрати вас туди, де вашу роботу оцінили б, і зробив усе заради кохання, лише кохання, навряд чи взаємного, але хіба це важливо? Має значення лише бути поряд із коханою людиною, і це було моєю метою. За день до того, як я набрався хоробрості підійти до вас у Парижі, зі мною зв’язався офіцер із посольства. Він повідомив, що ви зустрічалися з депутатом, який, за даними нашої розвідувальної служби, мав стати наступним міністром війни.

— Але ж він і раніше ним був.

— За доповідями розвідки, він повертався на ту посаду. Я кілька разів зустрічався з цим офіцером — паризькими ночами ми випивали й розважалися. Однієї такої ночі я забагато випив і годинами розказував про вас. Він знав, що я закохався, і попросив мене привезти вас сюди, бо нам скоро знадобляться ваші послуги.

— Мої послуги?

— Так, людини, котра має доступ до вузького урядового кола.

Малося на увазі «шпигунки», хоча він і не вимовив цього слова. Я ніколи в житті не робила цього.

Я думаю, усі мали запам’ятати, шановний метре Клюне, як я сказала на цій подобі судового розгляду: «Повія — так! Шпигунка — ні!»

— Тому йдіть просто з театру та їдьте до Голландії. Грошей, які я вам дав, цілком вистачить. Невдовзі ця подорож стане неможливою. Найстрашніше, якщо вона буде можливою, бо це означатиме, що ми зможемо заслати когось у Париж.

Я вже була достатньо налякана, однак не настільки, щоб поцілувати його й подякувати за все, що він робив для мене.

Я збиралася збрехати, сказати, що чекатиму його, доки не закінчиться війна, але чесність роззброює будь-яку брехню.

Насправді фортепіано ніколи не може розстроїтися. Справжній гріх — це не те, чого нас навчають, а життя, далеке від абсолютної гармонії. Гармонія сильніша за правду та брехню, яку ми говоримо щодня.

Я повернулася до нього й ввічливо запитала, чи не міг би він піти, оскільки мені потрібно вдягтися. І сказала:

— Гріх творить не Бог, а ми, коли намагаємося перетворити щось абсолютне на відносне. Ми перестаємо бачити ціле, а бачимо лише частину, і ця частина приходить із почуттям провини, правилами, боротьбою добра зі злом, у якій кожна сторона вважає себе правою.

Я здивувалася власним словам. Можливо, страх впливав на мене більше, ніж я думала. Але здавалося, що мої думки були далеко.

— У мене є друг — консул Німеччини у вашій країні. Він допоможе вам розпочати життя з чистого аркуша. Але вважайте: так само, як і я, він, можливо, спробує змусити вас допомагати нашим збройним силам.

Він знову опустив слово «шпигунка». Але я достатньо досвідчена жінка, щоб уникати пасток. Скільки разів я розставляла їх для чоловіків?

Він провів мене до дверей і підвіз до залізничного вокзалу. Ми проїхали повз величезну демонстрацію перед палацом кайзера, де чоловіки різного віку, піднявши стиснені кулаки, кричали:

— Німеччина передусім!

Франц поїхав швидше.

— Якщо нас зупинять, мовчіть! Розмовлятиму я. Та якщо запитають, відповідайте «так» або «ні» зі спокійним виразом обличчя й ніколи не насмілюйтеся говорити мовою ворога. Коли будете на вокзалі, за жодних обставин не виявляйте страху, а залишайтеся собою.

Залишатися собою? Як я можу бути собою, якщо не знаю напевне, ким я є? Танцівниця, що взяла Європу штурмом? Домогосподарка, котру принижували в Голландській Ост-Індії? Коханка владних людей? Жінка, названа пресою «вульгарною актрисою», котрою донедавна захоплювалися та котру ідеалізували?

Ми приїхали на станцію, Франц шанобливо поцілував мені руку й попросив сісти на перший же поїзд. Уперше в житті я подорожувала без багажу — навіть до Парижа я привезла із собою деякі речі.

Хоч яким би парадоксальним це здавалося, відсутність багажу давала мені величезне відчуття свободи. Скоро мій одяг буде зі мною, але поки його нема, можна жити життям одного з персонажів, яких мені підкинула доля: жінки, яка абсолютно нічого не має, та принцеси, котра опинилася далеко від свого замку, але втішає себе надією на швидке повернення.