Пауло Коельйо - Шпигунка

Очевидно, що це скоро закінчиться, однак мої руки вже заплямовані кров’ю, і я більше не зможу це повторити. Я не зможу дійти до Парижа з моїм батальйоном, як усі натхненно проголошували. Я не зможу святкувати перемоги, яких ми очікуємо, тому все це здається мені божевіллям. Що більше я думаю, то менше розумію, що відбувається. Ніхто нічого не говорить, оскільки, гадаю, ніхто не знає відповіді.

Хоч би як неймовірно це звучало, у нас тут є пошта. Я міг би нею скористатися, але знаю, що вся кореспонденція перед відправкою проходить цензуру. Ця листівка написана не для того, щоб сказати, як я тебе люблю, — ти це й так знаєш, — і не для того, щоб розповісти про хоробрість наших солдатів, відому в усій Німеччині. Цей лист — мій заповіт. Пишу його під тим самим деревом, де півроку тому я зробив тобі пропозицію й ти погодилася. Ми складали плани, наші батьки допомогли нам із посагом, я знайшов будинок із додатковою кімнатою для нашої першої й такої бажаної дитини. І раптом я знову на цьому місці, після того як провів три дні, копаючи траншеї, у багнюці з ніг до голови і в крові п’яти чи шести чоловіків, яких я ніколи раніше не бачив і які ніколи не зробили мені нічого поганого. Вони називають це справедливою війною на захист нашої гідності, наче місце бою — правильне місце для цього.

Що більше я причетний до цих перших пострілів і відчуваю запах крові перших загиблих, то більше переконуюсь, що людська гідність не може з цим співіснувати. Мушу завершувати. Мене вже кличуть. Але щойно звечоріє, я піду звідси до Голландії або до своєї смерті.

Я думаю, що з кожним днем мені буде дедалі важче описувати те, що відбувається. Тому я краще втечу звідси вночі й знайду добру душу, яка передасть цього листа листоноші замість мене.

Кохаю тебе безмежно

Йорн

Боги забажали, щоби, приїхавши до Амстердама, я зустріла на платформі одного зі своїх паризьких перукарів, вдягненого у військову форму. Він прославився технікою нанесення хни на жіноче волосся — пофарбоване таким чином, воно завжди здавалося натуральним і приємним для очей.

— Ван Стаєн!

Він подивився туди, звідки долинав крик, на його обличчі застигла маска страху, і він одразу ж позадкував.

— Морісе, це я, Мата Харі!

Але він віддалявся. Це мене обурило. Чоловік, у руках якого я залишила тисячі франків, тікав від мене? Я пішла за ним, і він пришвидшив кроки. Я також прискорилась, і він спробував побігти. Проте кавалерист, який бачив цю сцену, притримав його за лікоть і мовив:

— Вас кличе та жінка!

Перукар упокорився долі, зупинився й почекав, поки я підійду. Він тихо попросив, щоб я не називала його на ім’я.

— Що ви тут робите?

Він розповів, що в перші дні війни, сповнений патріотичного духу, вирішив записатися до війська, щоб захищати Бельгію, свою країну. Але тільки-но почув перші залпи гармат, одразу звернув до Голландії й попрохав притулку. Я вдала презирство.

— Мені потрібно зробити зачіску.

Насправді я відчайдушно потребувала повернути собі відчуття самоповаги, поки не прибув мій багаж. Грошей, які дав Франц, було достатньо, щоби протриматися один-два місяці, поки я шукатиму спосіб повернутися до Парижа. Я поцікавилася, де можна тимчасово зупинитися. Тепер я тут мáла хоча б друга, і він мені допоможе, поки все не заспокоїться.

За рік я переїхала до Гааги завдяки дружбі з банкіром. Познайомилася з ним у Парижі, і він орендував будинок, де ми зазвичай зустрічалися. Якось він перестав за нього платити, не повідомивши мені причину. Можливо, він вважав мої смаки дещо «дорогими й екстравагантними», як заявив одного разу. У відповідь банкір почув: «Екстравагантним є на десять років старший за мене чоловік, якому хочеться відновити втрачену молодість між ногами жінки».

Він сприйняв мої слова як особисту образу (зрештою, я це й мала на меті) і попросив забратися з будинку. Коли я один-єдиний раз відвідала Гаагу в дитинстві, це було монотонне місто. Зараз же, із картками для продуктів і відсутністю нічного життя через війну, котра робила дедалі пристраснішими сусідні країни, воно перетворилося на притулок для старих, шпигунське гніздо й величезний бар для поранених і дезертирів. Там вони розповідали про своє горе, напивалися до повного сп’яніння та зчиняли масові бійки, котрі зазвичай закінчувалися смертями. Я спробувала організувати кілька театральних вистав на основі танців Давнього Єгипту. Я могла легко їх представляти, оскільки ніхто не знав, як танцювали в Давньому Єгипті, тож критики не зуміли б заперечити автентичність танцю. Але в театрів не було відвідувачів, і ніхто не пристав на мою пропозицію.